Страхітливе страхування
Страхітливе страхування
Вони приходять до вас у найнесподіваніший момент. Ви можете тікати, надіятися на чудо чи хреститися – вони все одно вас знайдуть, де б ви не сховалися. Вони сміливо ідуть повз вашого пса, що надриває горло від нестримного гавкотіння. Вони приходять впевнено, із ввічливою усмішкою та починають вас страхувати-страхувати-страхувати!
Журналіст – це чудова професія. Хоча б тому, що коли життя заносить тебе геть не в ту сторону, то все можна списати на журналістський експеримент, а опісля написати матеріал. Отже, жив собі Степан Сливка. Жив-жив та горя не знав, розсилав собі резюме на літній підзаробіток та вдавав, що готується до вступних іспитів на магістерку. Адекватну роботу все ніяк не вдавалося знайти, навіть офіціантом Степана не захотіли взяти, цитую: «Ви хочете до нас, і ще й без досвіду роботи???». Очевидно, освіти бакалавра журналістики таки недостатньо, щоб працювати в кафетерію, хіба на Макдональдс потягне. Втім, коли яскраве сонечко припекло Стьопі в тім’ячко, в його голову стрельнула геніальна думка – поїхати на декілька днів у гори, розвіятися, загоїти внутрішні рани після провальної співбесіди. І коли рюкзак вже був майже спакований, а локація визначена – настала та лиха година, і допотопна стара Нокіа завібрувала.

Біс поплутав

Телефонували з місцевої страхової компанії, запрошували на співбесіду. А Степан що? А він погодився, і не закралася в його мозок підозра: чого б це його кликали в страхову і на яку це посаду, якщо він шукав роботу журналіста або рекламіста? Чи то його дійсно біс поплутав відправити в страхову резюме, чи причина в чомусь іншому – тут можна лише здогадуватися. Втім, поїздку в гори довелося перенести. Певно, хлопчина повірив, що вищі сили вирішили компенсувати йому фіаско в готельно-ресторанному бізнесі.

Наступного дня рівно о 14:00 Стьопа зайшов в офіс компанії. Приміщення виглядало досить таки вбого, жодного тобі пафосу і шику. Два столи, комп’ютер, шафа та й телевізор. Стіни прикрашали рекламні плакати компанії, на яких натреноване око Степана знайшло кільканадцять помилок. На працевлаштування прийшли ще один хлопець та дівчина. Заповнивши анкету, вони по черзі пройшли до менеджера на, власне, співбесіду.

Керівником філії виявився чоловік років 35, що кумедно швидко говорив і намагався вияснити в Степана, чому він хоче в них працювати. А той навіть не пам’ятав назви компанії і не знав вакансії. Тому довелося імпровізувати. Втім, все прийшло досить таки незле, і чоловік попросив Стьопу зателефонувати цього ж дня після п’ятої дня, щоб уточнити результат.

Мафія засинає – страхові агенти прокидаються

На роботу Степана взяли, але думати про то було ніколи, бо того ж дня він іде на День народження подруги, а додому повертається вже як сонечко встає. Після двогодинного псевдосну він змушує-таки своє тіло підвестися на нижні кінцівки, сходити в душ і випити кави. Спізнюється, але о 09:00 сяк-так приїжджає в офіс. Сонцезахисні окуляри приховують запухлі червоні очі. Степан іде до дверей, втім, вони зачинені. Поруч курять дві дівчини – також прийшли на перший день стажування. З офісу чути дивні фанатичні вигуки, і в голові Степана, попри сонливість, виникає яскрава асоціація з релігійними сектами. Врешті двері відчиняють, і стажерів пускають всередину. Як і першого дня, вони сідають на стільці, і менеджер по черзі викликає їх у сусідню кімнату.

– Степан Сливка!
Той іде на клич голосу.
– Знайомтеся, Степане, це – Василина. Вам дуже пощастило, адже Василина є одним з наших найкращих працівників. Увесь день ви проведете з нею. Задавайте їй якомога більше запитань, але пам’ятайте одне просте правило: «Дурне запитання – це незадане запитання». 80% успіху вашого прийняття на роботу залежить саме від Василини. Бажаємо вам гарного дня, хорошого настрою!

Степан добре знає ці фальшиво-ввічливі інтонації, цей механізований трішки пафосний присмак – так говорять працівники кол-центрів. У тому, що фраза завчена і принагідно юзається туда-сюда, немає жодного сумніву.

З ними йде ще один стажер – Аліса, дивакувата дівчина з виголеними скронями і рваними джинсами. Вони покидають офіс і йдуть на вулицю. Знайомляться, Степан розповідає трохи про себе, Василина – про себе і про фірму. Хоч як він не допитується, у чому полягає робота, – вона відповідає: «Побачиш».
Нарешті йому відкривають карти – в них через годину електричка в село Великі Глібовичі

Але йдуть спочатку вони не працювати – вони ідуть на каву. І не куди-небудь, а в кафе радянського зразка біля приміського вокзалу. Підсідають за столики надворі до інших працівників компанії. Степан знайомиться з усіма – ледь не половина також стажується.

Нарешті йому відкривають карти – в них через годину електричка в село Великі Глібовичі, і там вони будуть продавати страхування житла. Така перспектива Степана не надто тішить, втім, він вирішує розслабитися і спостерігати, що ж буде далі. Мінімальна ілюзія серйозності, яка була створена в тому-таки офісі, миттю лопає. Страхові агенти грають у «Мафію», і Степан, ясна річ, з ними.

«Я бачу вас тут щодня»

Дорога триває хвилин зо сорок, увесь цей час вони продовжують грати в «Мафію». Провідниця, перевіривши їхні білети, злостиво хитає головою:
– Ви проїхали давним-давно свою зупинку!
– Йой, що чесно?
– Що ти йойкаєш? Я вас тут кожного дня бачу!

Провідниця іде далі, а Степан розуміє фінансову винахідливість страховиків – економія! Десь о 13:00 вони нарешті на місці, але йдуть не страхувати житло – йдуть обідати. Двадцять хвилин шукають кафе, нарешті його знаходять (просто гігантський зал, як на село) і з’їдають там по порції смачних пельменів (найкращий момент дня).

Врешті годинник пробиває другу годину дня, і страхові агенти розподіляють між собою вулиці. Степан іде з Василиною та Алісою. Його завдання – слухати і запам’ятовувати. Сьогодні ввечері його ще очікує тест. Якщо здасть – то допустять до оплачуваного стажування.

Нарешті приступають до роботи.
– Доброго дня, пані, до вас на хвилинку! – починає тарабанити Василина на високих частотах. – Сьогодні за наказом районної держадміністрації проводимо страхування всіх житлових будинків у вашому селі через те, що вже з вересня цього року таке страхування буде обов’язковим. Зараз ми пропонуємо знижені тарифи, ось дивіться…

Василина показує таблицю з цінами, стара бабуся недовірливо вдивляється.
– Нє, нє, я не буду нічого страхувати, хто то мене змусить? Грошей нема!
– В такому випадку тримайте цей сертифікат, – тицяє бабі в руку кусок картону. – Він реєструється на ваше і моє прізвище, тут є наш офісний номер. Коли будете мати змогу, телефонуєте нам, і наші агенти вже страхуватимуть ваше житло за пільговими цінами. Сам сертифікат не безкоштовний, у відділені він вартує 47 гривень і 50 копійок, але зараз лише 20 гривень!

–Та не буду я нічого купувати, не буду!
– Як не будете? Ми всім реєструємо сертифікати!
– А то хто мене змусить?
– Ну, як знаєте, потім будете переплачувати! Всього найкращого!

Покидають подвір’я, і Степан зразу ж цікавиться, до чого тут районна держадміністрація. Василина каже, що все дуже серйозно і офіційно, і на підтвердження своїх слів показує аркуш паперу. На ньому пише приблизно таке: «Пустомитівська районна державна адміністрація ознайомлена із акційними тарифами та проведенням страхування…» Це явно не «наказ», але Степан вирішує не розводити демагогію, а спостерігати далі.
«Хату не буду страхувати, хіба корову»

В наступних будинках вони теж зазнавали невдач, чули приблизно таке: «Грошей нема», «Пенсія закінчилася», «То ви що, за світло показники хочете, нє?», «Йдіть звідси, баптисти!», «Я ще за Союзу страхувала, а зараз не буду, і ніхто не змусить мене!», «Не дам я вам грошей, махінатори!», «Хату не буду страхувати, хіба корову» і так далі. Правда, десь з разу п’ятнадцятого вдалося продати сертифікат. Так пройшла година за годиною, вдалося застрахувати два будинки за 220 гривень і продати зо шість сертифікатів.

– У нас є така річ, як «закон ймовірності». Тобто в чим більше хат зайдеш, тим більше угод підпишеш.
Та, серйозна математика, на Нобелівську потягне.
– Я вже тут третій місяць, – розповідає далі Василина. – В компанії дуже швидкий кар’єрний ріст, за півроку реально відкрити своє відділення.

Походивши годин з чотири, вертаються в офіс. Там Степан без проблем здає тестування. Питають про «спіч» – це розмова з клієнтом, яка складається з п’яти кроків: привітання, представлення, презентація, вилка цін та результат. Про «рехеш» – два результати в одні руки чи за один «спіч». А ще про «вісім ступенів до успіху» та славнозвісний «закон ймовірності».

Ранкова моральна оргія

Степан вагається, чи продовжувати експеримент, але наступного дня все-таки йде на роботу. І не дарма – нарешті він дізнається причину дивакуватих вигуків з офісу вдосвіта. О восьмій ранку страхові агенти стають у коло (ритуальне), плескають у долоні та кричать «Доброго ранку», «Порвемо поооле», «Справи за*бісь» і так далі. Степан із острахом очікує, коли ж почнеться якесь жертвоприношення абощо, але Бог милує. Потім вони «розспічуються», тобто втюрюють страховку один одному, так би мовити – розминаються. Потім грають у різні ігри, скажімо, в показуху.

О 09:00 приходять ще практиканти – і всі знову вдають серйозність, говорять слово в слово те, що говорили Степану першого дня. І потім – по колу: дорога на вокзал, кава, «Мафія», дорога в село. Цього разу Степан відпрошується швидше, бо спішить на вступний іспит, тому ходить страхувати лише одну годину. Відтак, вирішує продовжити роботу ще на один день, щоб самому спробувати продавати страхування. І таки робить то – знову їде в село, відчуває себе просто майстром страхування, із фірмовою папкою, з усіма потрібними ліцензіями. Він ходить з хати в хату – й усюди наштовхується або на неприязнь та недовіру, або на пенсіонерів, які жаліються на здоров’я та безгрошів’я.

– Я б купила, синку, я б застрахувала, але що зробити, коли грошей нема… Я больна, маю катетер на серці, дві операції мала, ехх…

Зігнута баба розказує історію свого життя, про чоловіка, про дітей, а Степан слухає, бавиться з котами і вже й забуває про страхування. Котів, до речі, таки в селах купа, всі такі класні та милі, що не погладити їх просто неможливо. А ще Степан помічає, що більшість людей у селі ходять босоніж по подвір’ю. Так минає пару годин, а результату жодного. І коли вже пора йти на електричку додому, Степан заходить в останній будинок, і там – о чудо – вперше продає сертифікат! Тепер він з відчуттям виконаного обов’язку та чистою совістю готовий припинити свій журналістський експеримент і їхати додому відпочивати.

– Дурна сільрада, не дає працювати, – скаржиться Василина. – Вони не мають права займатися комерційною діяльністю, а співпрацюють з такою-то страховою компанією, та їм платить. І люди ведуться. А страхова така-то вже як три місяці збанкрутувала, не виплачує людям гроші.

Але Степану вже все одно, хто кому не дає працювати, він втомився ходити з хати в хату і намагатися впарити страхування. Він просто радий, що ці три дні, протягом яких він був страховим агентом, закінчилися.
Степан Сливка
Степан Сливка
2014.08.18
2488
страхування, робота, стажування, експеримент
data-yashareDescription="Вони приходять до вас у найнесподіваніший момент. Ви можете тікати, надіятися на чудо чи хреститися – вони все одно вас знайдуть, де б ви не сховалися. Вони сміливо ідуть повз вашого пса, що надриває горло від нестримного гавкотіння. Вони приходять впевнено, із ввічливою усмішкою та починають вас страхувати-страхувати-страхувати!" >
Група СКАЗу: