Василь Махно: «Текст не повинен піддаватися корозії часу»
Василь Махно: «Текст не повинен піддаватися корозії часу»
Кожна людина – це окрема планета. А коли мова йде про людину творчу – то це ціла галактика. Василь Махно – цікавий український поет, перекладач, есеїст та літературознавець, який мешкає в Нью-Йорку. Його твори перекладають польською, німецькою, сербською, англійською, литовською, чеською, івритом, іспанською мовами. «СКАЗ» поспілкувався з поетом про його власний творчий світ.
– Ви пам'ятаєте момент, коли вперше сіли писати поезію?

– Вперше, мабуть, в останніх класах школи. Очевидно, що було це вночі, при світлі лампи, щоби ніхто не бачив і навіть не запідозрив, що у хаті з’явився письменник. А коли було придбано першу друкарську машинку, то сам процес писання і самоусвідомлення виростали до понадхмарних висот. Відчуття невідступності писання прийшло пізніше.

– Як вважаєте, чи можна змішувати творчість і політику?

– Якщо йдеться про проблему письменника в політиці тут буває по-різному: до прикладу, сенеґальський поет Леопольд Седар Cенґор обирався чотири рази президентом своєї країни, і був справді дуже добрим поетом із міжнародним реноме. Перуанець Маріо Варґас Льоса навіть спробував поборотися за президентське крісло, ну і так далі. Я переконаний, що все залежить від обставин, але, мабуть, варто пам’ятати, що політика – це також життя, в якому ми – хочемо чи не хочемо – беремо участь. Для мене не цілком прийнятна модель письменник-плюс-політика, мені більше подобається формула письменник-і-громадянська позиція. Під цим кутом зору, я уважаю, що писати вірші чи есеї, в яких висловлюєш свою позицію, справа навіть благородна. Інша річ, коли це може перетворитися на суцільну «політизацію», тобто коли письменник стає коментатором подій, а не творцем їх у тексті, то таке співвідношення письма і політики мною не приймається.
Я б зняв фільм за своїм сценарієм

– Якби ви знімали фільм, то яким би він був і про що?

– Мабуть, я б зняв фільм за своїм сценарієм. Найперше, що спадає на думку, то «Кури не літають», прозова річ, у якій персональна міфологія простору, в якому я виростав і в якому, оскільки це Галичина, переплелося багато різних епох і людських доль. Метафора курей, які, до речі, зринають у тексті лише кілька разів і то одним-двома реченнями, це відчуття пам’яті. Насправді, руйнація родини Фердинанда Респалдізи з приходом 1939 року становить головну сюжетну лінію, нащадків якого я віднайшов у Нью-Йорку та Оттаві. Переплетення Америки, Польщі й України, війн, моїх дитячих спогадів й пізнання світу – усе, що становить зміст конкретних деталей пам’яті, чим ми можемо розмовляти про світ, який нас оточує. У «Курях» порівну і поезії, і прози, тобто складнощів, якими була наповнена ця земля.

– З якою визначною постаттю ви хотіли б поговорити?

– Знаєте, я відповім на це питання китайським прислів’ям: «Кожна людина, котру ми зустрічаємо на своєму шляху, може бути нашим учителем».

– Яке ваше ставлення до творчих експериментів під дією алкогольних чи наркотичних речовин?

– Інколи щось в цьому є, бо творчість – це своєрідний наркотик. Не секрет, що у віденських, паризьких чи берлінських салонах у 19 чи 20 століттях такими речами бавилися, і усе це було до нас. Письменники і художники інколи спеціально вживали алкоголь чи наркотики, щоби під їхньою дією писати чи малювати. Інколи вдавалося щось написати, інколи усе це завершувалось трагічно. У молодості у мене також був свій експеримент з алкоголем, навіть, щось писав, будучи в закумареному стані. Однак не пригадую, щоби на другий день те, що написалося мені подобалося, радше – навпаки. З цього приводу пригадався вислів Чеслава Мілоша про те, що «пелерини, краватки a la Lavalliere, чорні капелюхи з широкими крисами – уніформа богеми. Або ж волосся, стягнуте у «кінський хвіст», бороди, джинси, чорні светри. Люди, які за допомогою одягу хочуть доказати, що вони поети, музиканти, художники». Мабуть, те саме з алкоголем і наркотиками, але до кожного це усвідомлення приходить по-різному.
Здисциплінувала мій процес писання есеїстика

– Чи бувало так, що ви довго нічого не писали і чому це сталося?

– Якщо це тривало, то не більше якихось трьох місяців, принаймні, після двох-трьох місяців знову починався творчий процес. Були періоди, коли я багато читав різні книжки, не завжди це були проза чи поезія, могли бути довідники, енциклопедії, біографії композиторів тощо. Читаючи, смакуєш стилями і текстами, які зачіпають тебе. Здисциплінувала мій процес писання есеїстика, бо поезія, це що? – імпульс. А есеїстика вимагає уже певної зосередженості над текстом і, головне, не втратити внутрішнього ритму писання, який, як синусоїда, мінливий.

– Яким є ідеальне місце для творчого процесу?

– Я уже багато разів казав, що Нью-Йорк. Але, звичайно, що місце, де переважно пишу, облаштоване різними дрібницями, що понавозив з різних країн, картинами, книжками – і творить якусь прийнятну для писання атмосферу. Вірші тепер переважно пишу в сабвею, тобто складаю у голові, а тоді записую. Як правило, ніколи не маю з собою комп’ютера, але ручка і листок паперу знайдуться в кишені, якщо не в мене, то в когось із пасажирів.

– Наскільки важливим для вас є визнання публіки, літературні нагороди?

– Пишеться ж не для вакууму, тобто якщо існує реакція читачів, то це кльово. Якщо існує визнання з-поміж професіоналів – також незле. Але, за усіх дотичних до творчості елементів (твій образ з бородою чи без, пияцтво чи утримання від вживання алкоголю, подорожі чи існування в одному місці, пишеться часто чи раз на рік) залишається текст, який не повинен піддаватися корозії часу.

– Для вас творчість – це більше інтуїтивний чи інтелектуальний процес?

– Сам процес творчості – це інтуїція. Звичайно, що інтелектуальні чинники присутні у творчому процесі, але вони більш характерні для науки. Писання віршів чи прози – виводиться від інтуїтивного намацування слів, речень, складання їх у вірші чи прозові шматки. Тренування й інтуїція дозволяють скрипалеві не помилитися яким пальцем і в якому місці притиснути струну, щоби видобути природній повний звук. Подібно зі словами, які складаються у текст – ти інтуїтивно їх вибираєш із потоку мови.
Молодість егоцентрична і жорстка

– Якби ви зустрілися зі собою двадцятилітнім, то що би собі сказали?

– Я б, напевно, спробував пояснити собі двадцятилітньому якісь речі з погляду того, що я пережив, де бував, з ким бачився, розмовляв, кого любив – але навряд чи той Василь Махно захотів би слухати мої історії та поради, бо молодість егоцентрична і жорстка.

– У якій історичній епосі ви хотіли б пожити?

– Не знаю, може кінець 19 століття у Чорткові (це місто, в якому я народився, але майже не мешкав у ньому), золота епоха Австро-Угорщини, під такий собі «Марш Радецького», в околиці імперії, в якій більше чогось від землі, аніж від культури.

– Яким був ваш останній найяскравіший сон?


– Проблема така, що сни не залишаються у моїй пам’яті надовго, їх стирає пробудження.

*фото з архіву
wolfram
2015.01.17
2112
Василь Махно, поезія, література
data-yashareDescription="Кожна людина – це окрема планета. А коли мова йде про людину творчу – то це ціла галактика. Василь Махно – цікавий український поет, перекладач, есеїст та літературознавець, який мешкає в Нью-Йорку. Його твори перекладають польською, німецькою, сербською, англійською, литовською, чеською, івритом, іспанською мовами. «СКАЗ» поспілкувався з поетом про його власний творчий світ." >
Група СКАЗу: