Смерть культури та постмодернізм: короткі відомості та дані
Смерть культури та постмодернізм: короткі відомості та дані
Смерть мистецтву пророкують вже давно; констатують – ще давніше. Хтось взагалі вважає, що воно вже давно мертве, і сучасні митці тільки тим і займаються, що дрочать на її бездиханний труп. Говорити у таких умовах про які-небудь перспективи важко, але навіть у трупів бувають перспективи, якщо згадати, як деякі з них мандрували світом і по своїй смерті чи навіть досі виставляються музейними експонатами. Звісно, що доля мистецтва, навіть в коматозному стані чи в труні, буде куди цікавішою, ніж судьба Леніна в його резиденції з екскурсіями для юних піонерів, але можна бодай би спробувати подумати: чому ж таки мистецтво мертве і які перспективи є у цієї, гм, післясмерті?
1. Intro

Як я вже говорив, суперечки стосовно смерті мистецтва точаться давно. І, як би сказав Марк Твен, чутки ці сильно перебільшені, адже книги й надалі друкуються, альбоми записуються, картини – пишуться, ну і так далі по списку. В чому ж тоді суть і звідки ці вічні некрологи та реквієми по культурі?

Щоб відповісти на це питання, доведеться згадати термін, яким зараз можна прикрити будь-яку галіматью .І слово це – постмодернізм.

2. На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Богом (Йо. 1, 1)



Багатьом термін постмодернізм знайомий через тріо з «Бу-Ба-Бу», яких називають першими в Україні постмодерністами, мовляв, і ми доросли до світової культури, пишучи романи та вірші з сонмами цитат, парафраз та виламуючи мозок бідолашним студентам, чиї голови ще не наповнились знаннями світової культури настільки, аби розуміти усі тонкощі літературних ігор. Тексти Ю. Андруховича, наприклад, не «Улісс» Дж. Джойса, до якого самий тільки додаток прикріплений у 200 сторінок, але теж вимагає більш м-м-м сучасного смаку та певної освіченості.

Але світова тенденція закладає у цей термін дещо ширше та водночас вужче значення. Постмодернізм – це не лише, ха-ха, бурлеск, буфонада і балаган з карнавальними феєрверками та розпинанням класичних творів на хрестах з ікон та розквіт ринків поп-культури. Не лише кітч та суцільні колажі з калабанею творів світового мистецтва.



Це куди ширший феномен доби, формування якого логічно витекло з Ренесансу та Нового часу. Якщо дуже коротко, то Ренесанс знаменував собою початок цілком іншого світобачення. Тепер усім заправляв не Бог, а Людина. Її було поставлено до штурвалу, і весь Новий час намагався дослідити людину так само повно, як і богослови аналізували природу Бога.

От тільки ближче до ХХ століття прийшло розуміння, що проект «модерн», дитя Нового часу, не цілком виправдовує себе і свої головні постулати. Ще Ніцше, останній, так би мовити, філософ класичної доби, вбивши Бога, встиг вбити і людину, увівши свою ідею про надлюдину. ХХ століття тільки остаточно добило обидва поняття. Тільки якщо вбивати Бога виявилося куди легше, бо його персона ще від початку Відродження була поставлена під сумнів, то вбити людину як ідею виявилося важче. Але теж, як виявилося, цілком реально.

3. Флешбек


*Апокаліптичні роботи Здислава Бексинського. Сам художник вважав свої картини досить оптимістичними.

ХХ століття, репрезентоване кривавим шведським столом з кількох воєн, всіляких геноцидів, тираній та безумств, породивши цілу низку всіляких «-ізмів», починаючи від абсурдного безумства Кафки і закінчуючи, умовно кажучи, екзистенціалістами, довело, що людина як така (як ідея, як ціль, як парадигма, як доказ) – не виправдовує себе. Людина, яку поставили керманичем, не впоралася зі своїм завданням. І навіть нація, яка подарувала світові наймудріших (інколи – найзанудніших) філософів та феноменальну світову музику, може в один прекрасний момент – і знову, як виявилося, в два прекрасні моменти – випробовувати в Першій світовій війні отруйний газ, а в другій – палити людей пачками, які расово від них відрізняються (читай – просто не сподобались).

Після такого глобального досвіду та одкровення, від якого всі пророки, мабуть, геть чисто б подуріли, провідні – відносно провідні – світові митці та філософи оголосили смерть мистецтву. Ну як «проголоси» – пафосно звучить. Скоріше, просто почали з’являтися праці, які докорінно переглядали систему цінностей та історію людства. Відтак з’являється Бодріяр, який розповідає про суспільство споживання та симулякри. Фуко та Барт, які оголосили смерть автора та фактичне розмежування літератури та, власне, авторства. Дерріда з деконструкцією. І Делез, який увів в ужиток слово «номадизм» та «різома».
«Номад» – людина без принципів, без коріння, яка змінює ідеї та думки, як рукавчики

Номадизм. В оригіналі – це кочовий образ життя. Постмодерністи вважають, що майбутня людина не матиме усталеного образу життя, а буде мандрувати світом, як атом у просторі. Звідси й термін «номад» – людина без принципів, без коріння, яка змінює ідеї та думки, як рукавчики. Одні мандрівники та пустельники.

Різома. Якщо раніше історія та культура розвивалися у формі дерева, тобто з корінням, стовбуром, гілками, то тепер ця форма настільки розрослась, що перетворилась в різому. Цей термін пішов з ботаніки і означає коренеподібне підземне стебло деяких рослин. Різома в сучасному трактуванні – це безкінечна і безформна мережа, по якій і пересуватимуться номади. Всі рівноцінні, всі однакові; немає ані верху, ані низу,ані одного центру. Майже комунізм, ну.

Грубо кажучи, постмодернізм – це сукупність та подальший розвиток усіх новітніх напрямів культури і мистецтва, починаючи з 60-их років. Тільки тепер ніякого протистояння між новим та старим, ніякого повалення кумирів заради нових кумирів. Фактично, відсутність ієрархії та ідолів як таких. Всі можуть ними бути, але водночас вони є і ніким. Усі між собою братаються, усе мистецтво – чи елітарне, чи масове – урівнюється в правах і взагалі: хто не диференціює – той Паскаль.


*Р. Барт, Ж. Делез, М. Фуко, Ж. Дерріда – стовпи постмодернізму, але й вони далеко не єдині.

До цієї тусовки підключилися чи не всі відгалуження культури чи мистецтва, навіть науковці: психологи, які часто дотикалася філософам, розвиваючи та розвінчуючи революційні теорії Фройда; письменники з їхнім ламанням стереотипних канонів літератури (див. Mashup ); музика – починаючи від року і закінчуючи розквітом електронної музики та й взагалі – змішанням найрізноманітніших музичних жанрів ( хочете послухати абстрактний хіп-хоп чи нью-джаз? Прошу дуже); художники, чиї полотна продаються за карколомні гроші, а більшість людей справедливо зачисляють їх у категорію «та я теж так мазюкав в перших класах».


4. New Age


*Картина «Крик» Е. Мунка та численні знущання чи то пак варіації на тему.

Мистецтво, а відтак і культура, а отже і людство в цілому, переживають болючий плин метаморфоз. Чого вартує лише поява Інтернету. Це деталі, які стали для нас звичними. Для цивілізації років 20 тому це був прорив. Світ меншає. А людство більшає. Нас стає забагато, виражальних засобів, відповідно, все більше (соціальні мережі найрізноманітнішого ґатунку, наприклад), але втрачається індивідуальність.
Війни тепер перш за все інформаційні, а вже потім – вогнепальні

Війна лайків, ноги та їжа в інстаграмі, публічні «висєри» в недолугих вк-групах з цілковитою анонімністю та безвідповідальністю за свої слова. Суть основи всіх цих речей не є новою, але сам стиль, обгортка, методика та способи геть інакші. Війни тепер перш за все інформаційні, а вже потім – вогнепальні.


*Постмодернізм в архітектурі

Світ, стаючи прозорішим – та ж навіть зараз можна через гугл подивитися, що твориться на іншому куточку світу онлайн, стає й закритішим – кордони, візові режими. Через мережу можна отримати інформацію будь-якого характеру. Але, водночас, інформаційна стрічка новин та іншого непотребу настільки щільно огорнули земну кулю, що виявити правду стає дедалі важче. Це епоха суцільних протилежностей: сотні тисяч анонімних психопатів у мережі – і ток-шоу, в яких люди буквально день і ніч живуть під прицілом відеокамер – і вони від того не менш психопати, аніж їхні анонімні колеги; музичні гурти, які можуть стати відомими, створюючи музику в себе вдома «на колінах» – і бездарні зірки, поп-ікони несмаку, чия творчість тримається виключно на базарному епатажі та яскравих, нудотних виступах; голлівудські блокбастери з настільки бєзсмислєнним сюжетом, що хочеться плакати кривавими слізьми – і незалежне кіно, яке знімають ентузіасти на домашні камери.

5. No future


Століття тільки-но розпочалось, а в ньому вже стільки нового, що бідні наші діти, яким вчити історію цього періоду. Хоча тут ми і плавно (ну, мені принаймні здалося, що плавно, імхо) переходимо до початкової теми. Мистецтво нерозривно пов’язане з соціальним становищем людства в цілому. Звісно, хтось вже у постмодернізмі, а хтось ще у Середніх віках – це нормально. Постмодернізм – це стиль, напрямок, і не всі його сповідують чи визнають.

А от постмодерн – це вже епоха, в якій ми живемо, у яку ввійшов, якщо не весь світ, то деяка його частина вже точно. Наприклад, Близький та Далекий Схід й досі живуть в домодерну епоху, з чіткою ієрархічною структурою та релігійним типом мислення. Хоча це і не заважає окремим індивідам користуватися Інтернетом чи одягати костюми з краватками. Захід, на противагу, живе в часи, де відносно вільно можна змінювати свою стать, переходити з релігії в релігію чи й просто бути атеїстом. Вже не говорячи про розквіт Нью-ейджу та псевдоезотерики (див. Мадонну та «поп-кабалу»).


*Малюнки сюрреаліста Р. Магрітта (1 колаж) і, знову ж таки, – стьоб і варіації на тему.

В той же час всі ці групи людей можуть легко співіснувати у цьому вимірі. Далеко не всі, звісно ж, – Іслам, який впевнено та повільно заполоняє Європу, обіцяє бути серйозною проблемою. Багато хто вже називає Іслам релігією ХХІ століття. А всі думають, що чули про найбільш ортодоксальні принципи цієї віри. Якщо християни вже не спалюють привселюдно на вогні, то ісламісти ще досі можуть вбити за те, що не так подивився на ікону їхньої релігії.

Але шлях вже трохи вимальовується. За прогнозами, нас чекає світ, який однаково буде закритим і відкритим водночас. Світ, жителі якого будуть бачити всю планету, як на долоні, але не зможуть зрушити з місця – та й сенсу у цьому не буде ніякого. Світ, де кожен ховатиметься за численними масками, давно загубивши своє справжнє лице. Світ, де думки та пріоритети змінюватимуться виключно в залежності від ситуацій, а принципи відійдуть до архаїзмів, стануть слабкістю.


*Обличчя постмодернізму – відсутність обличчя. Бути Всім – це бути Нічим. Будь-яка форма, за якою – цілковите Ніщо.

Особисто я певен, що мистецтво у його найграндіозніших та найабсурдніших проявах існуватиме будь-де, будь-коли і в будь-яких умовах. Попри усю неоднозначність теми, навіть після всього ХХ ст., попри всю повноту та вичерпаність інструментів, попри гостре запитання Т. Адорно: «Як можна писати поезію після Освенциму?» – люди й далі займатимуться мистецтвом. І будуть займатися доти, доки будуть існувати. Тож філософу Адорно дали надзвичайно цинічну та ще й в єврейському стилі відповідь – запитанням на запитання: «А як після Аушвіцу можна жувати ланч?». І далі пішли займатися своїм мистецтвом. Бродський стверджує, що ця фраза належить американському поету Марку Стренду, але піди ж розбери тепер хто, що, коли, як, кому і для чого сказав.

6. This is the End


*Роботи фотографа Джоела-Пітера Уіткіна, пронизані естетикою смерті та людей-фріків.
Сучасна культура – це такий собі веселий похорон з танцями та алкоголем над труною мистецтва

Тому сучасне мистецтво розмивається, ширшає, стає безформним та неосяжним, розчиняється у розсолі з поп-культури та елітарного мистецтва, перетікає з одного в інше, розводиться всіма відтінками та кольорами фарб. Хтось стверджує, що це неминуче, що постмодернізм – це завершення і крах всіх ідей, які людство ставило собі протягом кількох тисячоліть. Що сучасна культура – це такий собі веселий похорон з танцями та алкоголем над труною мистецтва, літургія під крики нездар та коментування вільних інтелектуалів.



От тільки смерть, наприклад, за символікою деяких філософських та містичних вчень: це не кінець – це тільки глобальне переродження. Як казав Бродський, взагалі обравши цю фразу як епітафію на своїй могилі: «Не все закінчується зі смертю». Тому смерть мистецтва – це чергове її переродження. Новий цикл. Нові форми. Нове життя.


*Кітч, шарж і колаж – найголовніший інструментарій постмодернізму.

Яким воно буде – можемо спостерігати вже сьогодні, бо становлення вже почалось. І якщо віхи нового мистецтва формуються настільки швидко,неясно та несподівано, що поки що не видається можливим усе систематизувати, то в цьому, мабуть, і є іронічна суть сучасного «мертвого» мистецтва – сам дідько в ньому ногу зломить. Якщо раніше все було якось простіше: ось тобі романтизм, ось тобі реалізм, усі характерні риси підкреслено рискою, крок ліворуч, крок праворуч – розстріл на місці. То тепер спробуй розберися у всіх цих видах і напрямках.

Найгеніальніші, принаймні для себе, давно чи недавно, зробили висновки, які й досі не для всіх зрозумілі чи прийнятні, хоча їм вже як мінімум по півстоліття. Більшість ж просто махнути рукою, мовляв, ай, постмодернізм та й постмодернізм. Ну і грець з ним, з тим постмодернізмом. Піду краще перегляну кількість лайків під авою та рекламу про Дарта Вейдера, який збирався стати президентом України. І оце вам, до речі, пані та панове, і є найсправжнісінький постмодернізм.



*фото з інтернету
Рістор
2015.01.23
2321
мистецтво, культура, постмодернізм, постмодер
data-yashareDescription="Смерть мистецтву пророкують вже давно; констатують – ще давніше. Хтось взагалі вважає, що воно вже давно мертве, і сучасні митці тільки тим і займаються, що дрочать на її бездиханний труп. Говорити у таких умовах про які-небудь перспективи важко, але навіть у трупів бувають перспективи, якщо згадати, як деякі з них мандрували світом і по своїй смерті чи навіть досі виставляються музейними експонатами. Звісно, що доля мистецтва, навіть в коматозному стані чи в труні, буде куди цікавішою, ніж судьба Леніна в його резиденції з екскурсіями для юних піонерів, але можна бодай би спробувати подумати: чому ж таки мистецтво мертве і які перспективи є у цієї, гм, післясмерті? " >
Група СКАЗу: