«Поезія – це постійне розхитування човна: головне вчасно вистрибнути»
«Поезія – це постійне розхитування човна: головне вчасно вистрибнути»
Іван Непокора та Лесик Панасюк – поки що терра інкоґніта для українського читача. Це нова ґенерація української поезії, вільна від рим та правильних, досконалих форм. Це, за словами Василя Голобородька, поезія антицитатна – невідривна від контексту і писана не для розбирання на красиві фрази. Нещодавно хлопці спільно презентували свої збірки. «Яблуком для О» назвали автори цю подію – поєднавши назви двох поетичних збірок (Лесикове «Справжнє яблуко» та «Пісні для О» Івана). «СКАЗ» поспілкувався із поетами особисто.
На презентації яблуку ніде було впасти. Другий поверх «Дзиґи» заповнений людьми – якщо комусь бракує місця, то всідаються просто на долівку. Це цілком виправдано форматом зустрічі: вірші гарно слухаються тільки в атмосфері вільності й простоти. Яблука весь вечір супроводжували поетів. Першим ділом Іван поклав на стіл перед собою цей великий зелений фрукт, пояснивши, що їх дуже любив Олег Лишега. Присутність останнього відчувалась постійно: думалось, згадувалось, цитувалось. Говорилось, зрештою – про поезію, Лишегу, глину і макарони.

– Хлопці, розкажіть спершу – як ви познайомились?

Л: (до Івана?) А ти ще пам'ятаєш?

І: Пам'ятаю. Ми познайомились, коли я написав Лесику, аби він опублікував мого вірша у пабліку Сучасна поезія/Modern poetry Вконтакті, бо він його модерує. Лесик опублікував. Потім ми трохи обмінялися пісеньками і виявилося, що маємо спільні музичні смаки. Спілкувалися віртуально.

Л: А розвіртуалилися вже на київській презентації Іванової книги. Якось отак дуже типово для сьогодення ми познаймилися – в інтернеті.
Олег Лишега є одним із тих ключових О в збірці

– Обираючи назву для сьогоднішнього вечора, ви зупинилися на поєднанні назв обох книг. Не боїтеся втрати ідентичності кожної з них?

І: А нам якось інші варіанти і не спадали на гадку. Я жартома запропонував цей, і Богдана (Богдана Неборак, модератор зустрічі – авт.) довго сміялася. Тому ми вирішили зупинитися на цьому варіанті. Він, зрештою, був єдиним. ) Ці збірки, хоч мають спільне, – до прикладу, присвяти для О, але насправді різні. «Пісні для О» перегукуються вже навіть назвою із піснями Олега Лишеги. Зрештою, саме Олег є одним із тих ключових О в збірці.

– Лесику, питання, що цікавить і хвилює: чому в «Справжньому яблуці» по завершенню вірша часом є коло, а часом просто рисочка. Що це за помітки такі? )

Л: – Все дуже просто насправді: коли вірш закінчується, то замість крапки – коло. Коли продовження тексту є на наступній сторінці – рисочка. Моя колишня дівчина ще любила казати, що це такі яблучко і гілочка. Ось така наскрізь «яблучна» концепція книги.

*На фото Іван Непокора.

– Маєте наставників у літературі?

І: Маю. Перераховувати всіх-всіх? (сміється – авт.). Це, насамперед, Грицько Чубай, Остап Сливинський, Галина Крук, звичайно – Олег Лишега. З Галиною Крук я познайомився на її літературній студії, ще коли навчався в університеті (Галина викладає на факультеті української філології в ЛНУ ім. І. Франка – авт.), почитав і зачарувався її віршами. Глибоко шаную цю жінку. З Олегом, та й з Остапом теж, ми познайомилися на одній із ФортМісій. Вже не пригадую, на якій саме. Опинилися в одній компанії, перезнайомилися і почали спілкуватися. Остап, до речі, теж один із тих О, що для них написані ці пісні.

Л: В мене перелік практично такий самий виходить, не хочу повторюватися. Додам хіба Юрка Ґудзя та Василя Голобородька. З Василем познайомився нещодавно в Києві, тобто під Києвом, де він зараз живе – після того, як був змушений залишити рідний Луганськ. З Лишегою ми познайомились, до речі, на одному із вечорів пам'яті Юрка Ґудзя. Так воно все тісно переплетено.

– А як не потрапити під вплив творчості таких людей-кумирів?

Л: Я творю власний стиль. Навіть не так. Це просто частина мене, мого життя і світосприйняття. Всотую найкраще від найкращих і створюю своє. Треба більше читати, і тоді ці впливи будуть не такими помітними і зрозумілими. )

І: А я перетворюю наслідування тих, хто мені подобається на своєрідну гру. Вивчаючи їхні звороти, повторюючи їхні слова й словосполучення, розумію, що оцими вуличками ходить Сливинський, а цими – Крук, а цими – Лишега. З часом, коли вже вивчив усі їхні маршрути, починаю творити свій власний.

*На фото Лесик Панасюк.

– Знову про Олега. На одній зі своїх вже останніх зустрічей він зазначив, що поезія раніше уявлялася йому парканом із рим: довгі і короткі римовані штахетини, красиві брами... Головне, аби паркан був правильно побудованим. Як змінювалося ваше уявлення про поезію з віком?

І: Мені взагалі здається, що процес творення вірша – це як розхитування човна. Щось таке дуже непевне й хитке. Головне – вчасно з нього вистрибнути. Відчути-зловити той потрібний момент. І ще бажано до берега доплисти, бо я геть не вмію плавати (сміється). Насправді я почав писати вірші досить пізно – не у школі, як в принципі більшість – аж у дев'ятнадцять років. Приблизно тоді ж почав перекладати. Хоча перекладами тоді займався мало – буквально два вірші Лоуренса. Взагалі поезія для мене це ще постійний пошук форми. Досить довгий час я працював із глиною, ліпив глечики. Ходив на глиняний гурток, бо намагався зрозуміти всі тонкощі формотворення.
Коли ми вивчали Вітмена на уроках зарубіжної літератури, в мене стався «розрив шаблона»

Л: Я взагалі в дитинстві ходив на акробатику. ) А вірші почав писати у п'ятому класі, тому що нас попросили написати на уроці вірша. То я й написав – щось дитяче, щось в дусі «мамояримую». А в дев'ятому класі, коли ми вивчали Вітмена на уроках зарубіжної літератури, в мене стався «розрив шаблона». Виявилося, поезія це не тільки гарно підшукана рима і правильна силабо-тоніка. До того я не розумів, як можна писати вірші не римовано? А тоді прояснив собі, що поезія – це насправді будь-що. Поезію можна відшукати у всьому, віднайшовши для цього правильні, досконалі слова. І потрібну форму.

– Чи важливо, аби література перетиналася з іншими видами мистецтва? Чи потрібен синкретизм мистецтва?

І: Я думаю так: якщо щодня вечеряти макаронами з котлетою, то рано чи пізно ви зненавидите макарони. Ну і котлети теж. До того ж, від макаронів дуже гладшають. ) Не можна обмежувати себе чимось одним, це ж нудно. Я постійно спілкуюсь з музикантами й акторами. Сам пробував щось ліпити з глини. Не існує «чистих» видів мистецтва, все дуже гармонійно пов'язане і нероздільне.
Редагування – теж частина творення

– Процес творення вірша: який він – довгий і продуманий чи миттєвий?

Л: Не маю однозначної відповіді. У мене є тексти, написані за двадцять хвилин, а є вірш, який писався рік. Тут немає виведеного правила. В мене немає такого, як, наприклад, у Хемінгуея: коли прокидаєшся зранку і знаєш, що зараз тобі потрібно написати тридцять сторінок. Поезія суттєво відрізняється від прози: якщо проза – це постійна праця і вправляння у мові, то віршування (потребує, без сумніву, теж праці) – більш непостійне і невловиме. Це скоріше мить, ніж довгий і продуманий процес. Хоча останній дуже навіть притаманний редагуванню текстів. Бо редагування – теж частина творення.

– І наостанок: поділитеся, що читаєте зараз?

І: Останні півроку читаю дуже багато англомовної прози. Саме зараз я перекладаю роман Кормака Маккарті «Дорога». Ну, і читаю принагідно теж. )

Л: А я шукаю в інтернеті різних невідомих мені авторів, намагаюсь читати в оригіналі. Часом зі словниками, часом без. Ще дочитую Льосу, знову перечитую Лишегу.


*Фото Олександра Ласкіна та фото з інтернету
Іра Кулянда
2015.03.07
2111
Панасюк, Непокора, поезія
data-yashareDescription="Іван Непокора та Лесик Панасюк – поки що терра інкоґніта для українського читача. Це нова ґенерація української поезії, вільна від рим та правильних, досконалих форм. Це, за словами Василя Голобородька, поезія антицитатна – невідривна від контексту і писана не для розбирання на красиві фрази. Нещодавно хлопці спільно презентували свої збірки. «Яблуком для О» назвали автори цю подію – поєднавши назви двох поетичних збірок (Лесикове «Справжнє яблуко» та «Пісні для О» Івана). «СКАЗ» поспілкувався із поетами особисто." >
Група СКАЗу: