«Вагоновожатые»: «Відчуття спокою не може з’явитись апріорі»
 «Вагоновожатые»:   «Відчуття спокою не може з’явитись апріорі»
Київський гурт «Вагоновожатые» створений не так давно, лише кілька років тому. Але його учасники мають справді солідний музичний стаж і багатий досвід – десяток років участі в інших проектах. Музиканти зібрались разом, аби грати чітку, агресивну, дечим тріп-хопову електроніку. Але це не просто стильний звук, а ще й сильний та глибокий сенс: тексти, написані на усі види соціальної тематики, про трамваї та «шлемафоны», про повстання ватників та про падіння з тандему. Тексти, сповнені нашого гіркого сьогодення, з присмаком міських вулиць та совкового минулого, з «неприятелями», які причаїлись за рогом.

Ми поспілкувалися з лідером і голосом гурту – Антоном Слєпаковим – напередодні львівського концерту. Музикант розповів «СКАЗу» про почуття тривоги, музику та вірші.
– Привіт, Антоне. Як і з чого починалася твоя творчість?

– Якщо говорити конкретно про мене, то я ще в школі почав писати якісь там «стішочки». Далі пішло юнацьке захоплення музикою, роком і всілякими гуртами, вже починав цим трохи серйозніше займатись – ну і пішло-поїхало. Тобто, грубо кажучи, я вже 23-24 роки цим займаюся в загальному. Але користуюся я тільки російською мовою. Це не через якісь там принципи. Просто так мене виховали, так мені зручно і я б просто не зміг так творити будь-якою іншою мовою. Я б тоді говорив неправду. Але я завжди відчував себе українцем, ніколи не мав проблем із самоідентифікацією. Я сам живу в Дніпропетровську і ніколи не думав, що це хоча б трохи українське місто. Але останні події мені довели, що не все купується за гречку і не всі за «Партію регіонів».

– Чи відчуваєш ти себе поетом?

– Ні, я не дуже відчуваю себе поетом. Це було б … дуже самонадіяно і по-графоманськи. Але тим не менше я людина, яка відповідальна за смисл сказаних чи написаних слів.

– Не думав видавати збірку?

– Ну, от зараз якраз і з’явились такі ідеї. Відколи я є в соціальних мережах, де почав постити якісь окремі речі. І так виходить, що є вірші, які не стають текстами пісень. Це більш такі хвилинні замальовки, але з них можна щось зробити – поетичну збірку, наприклад, чи аудіокнигу.

– Хто вплинув на твою творчість, на музику, на саме такий стиль: начитка текстів під музику?

– Ой, та багато хто вплинув. Але завжди, звісно ж, хотілося знайти свій стиль. Будь-якого автора зачіпає, коли його з кимось порівнюють. Але я зрозумів, що цього не уникнути. А про вплив... Ну, певною мірою це Tricky, Massive Attack, проект Unkle – ось цікавий електронний проект, коли запрошують різних вокалістів. Також вплинув Василій Шумов, який працював у схожому стилі ще дуже давно, вкінці 80-их, коли нічого подібного ще в принципі не було.
Вчимося усвідомлювати, що війна поруч

– Що з твоїм почуттям тривоги? Ти нещодавно казав, що воно переслідує тебе років з двадцять. Воно підсилюється чи навпаки – слабшає?

– Ні, слабшати воно точно не може, якраз навпаки. Усі ці роки моєї музичної діяльності було відносно легко. Не було таких серйозних зворушень. А от зараз. В нашій країні почали відбуватись теракти – окрім самих бойових дій. Тому відчуття спокою не може з’явитись апріорі. Тому живемо всі в постійному «стрьомі», вчимося усвідомлювати, що війна поруч, що смерть близько.

– Що може робити творча людина у всій цій ситуації?

– Ну, як би це банально та традиційно не звучало, але бути собою. Бути чесним. Нічого спеціального: я не думаю, що він повинен чи міг би робити. Але у нього, як завжди, є зброя – слово. Воно не може замінити фізичну зброю, не може замінити кулі. Але воно може допомогти. Наприклад, за часів Другої світової війни, кажуть, що з піснею йти у бій було легше, це як якась віддушина, що може змалювати і хвилини відпочинку. Жодним чином я не думаю, що потрібно відмінити абсолютно усі культурні заходи, все те мистецтво, а тільки все для фронту, самі лише вибухи, стрілянину, снаряди. Потрібно займатись мистецтвом навіть в таких обставинах.

– Ти якось сказав, що пісня «Хунтервассер Хунта» – це і є Вагоновожатые». Що ти мав на увазі?

– В будь-якій ситуації – якою б похмурою, якою б чорною вона не була – потрібно ставитись до усього по можливості з гумором. Визначення «Хунтертвассер Хунта» – це і є своєрідна відповідь усім цим інтернет-тролям, вчорашнім друзям та соратникам по ту сторону барикад. Окей, як скажете, ми – хунта, ми – «карателі». Але ми не просто хунта. Ми «Хунтертвассер Хунта», яка дивиться на світ дещо іншими очима, змальовує його у дещо інші кольори. І менш стандартизовано ставиться до регламенту цього світу. І Хунтертвассер (Ф. Гундертвассер – австрійський художник, дизайнер та архітектор, відомий своїми оригінальними творами та екологічною громадянською позицією – авт.) – він, в принципі, дуже підходить на роль викривача нетрадиційного методу ведення бою.



– А чи багато лишилось друзів чи знайомих по ту сторону барикад?

– Достатньо багато. Я з ними усіма не сварився. Ми просто перестали спілкуватися. Я викреслив їх зі свого життя. Не сперечався. Я не люблю сперечатися: вони мають свою точку зору, а я – свою. Думаю, що ми втратили багатьох шанувальників, слухачів з Росії.

– До речі, чи запрошують гурт зараз в Росію? Декілька незалежних їхніх сайтів позитивно оцінили вашу нову роботу.

– Ні, хіба на якісь ну дуже мінімалістичні заходи. Я дуже хотів би побачити людей, які запросять до себе такий гурт і не побояться того, що з ними потім може бути. Такий собі післясмак. От зараз досить цікавий процес йде. Ми на днях опублікували офіційно сингл, про який йшла мова – «Хунтертвассер Хунта». І кліп на нього нам робить режисер з Санкт-Петербургу. І нам от цікаво: чи усвідомлює він, які це може мати наслідки для нього? Та й цікаво подивитися на його бачення цього, як він це зробить. Бо ми все ж таки відчуваємо, що ментальність у нас з росіянами різна. Але, безперечно, і там є нормальні, адекватні люди – і їх багато.

– Читаючи останні музичні підсумки року, часто можна було вас побачити. Але, тим не менш, ви не йде в мейнстрим, а лишаєтесь музикою для певного кола слухачів. Як ти себе почуваєш такі ситуації – після стількох років у цьому бізнесі?

– Ну, як тобі сказати… Бізнесом це назвати дуже важко і то – з великою натяжкою

– Скоріше так, «бізнесок», стартап (жартома додають інші учасники гурту – авт.)

– Всі ті, хто складають ці списки – це більше їх відповідальність. Гм. Я не знаю, які зараз є заходи чи конкурси. Типу «Пісні року» абощо. Але само собою, що біля таких імен як Ірина Білик чи щось таке ми стояти не будемо – банально не покличуть. А ніякої альтернативи серйозної немає. Я, звісно ж, чув, що є якісь інші музичні нагороди, але мені дуже важко зрозуміти, які вони є, і хто там бере участь. А всі виконавці, які потрапляють у ці топи – живуть відсторонено. Вони може часом і пересікаються, як, наприклад, «Бумбокс», «Pianoboy» «О.Торвальд», а всі інші живуть якось незалежно. Тож ми просто робимо свою справу: пишемо, записуємося, випускаємо – з тою інтенсивністю, з якою нам вдається.

– Чи є новини про новий матеріал?

– Взагалі, робити повноформатний альбом досить важко у наш час. Не всі його приймають – такий обсяг та об’єм роботи. От раніше була ж культура альбомів. Але це була більш концептуальна культура. Автор писав з якимось загальним баченням пластинки. Була певна цілісність. Плюс формат: на «вінілі» або на «бобіні». Чи на компакт-дисках. Потім були лейбли, які робили своєрідне замовлення: платили виконавцю певну суму, купуючи права на альбом. Наразі такого вже нема. Тому куди простіше зробити кілька треків, поділитися з людьми. Навіть якщо це взагалі не окупиться. Але є певна категорія слухачів, які вважають своїм обов’язком нагадати музиканткам, що вони їм ніби щось винні, мовляв, хлопці, а де альбом? Ми хочемо його чимшвидше і безкоштовно завантажити. Ну, вони саме так не кажуть, але мають це на увазі. І не всіх влаштовує такий формат: 3-4 треки. Мовляв, чому так мало, я їх вже двічі встиг прослухати. Я хочу всі 12 треків одразу. Але нам так зручніше було, в такому мінімалізмі. Але от зараз хочеться замахнутися на щось серйозніше, випустити повноформатний альбом, подивитися, що з цього вийде.
Ми незалежна структура, тому повільно, але вірно робимо по-своєму

– А є вже якісь напрацювання?

– Є, і ми, в принципі, сьогодні будемо грати ще не записані треки. Новий матеріал є, ми постійно щось придумуємо, думаємо над цим. Я з певною заздрістю дивлюсь на виконавців, яким вдається випускати альбоми, продавати їх. Це прекрасно, що є люди, які вміють це робити. Але ми незалежна структура, тому повільно, але вірно робимо по-своєму

– Як вас закинуло так далеко на Захід країни?

– Ну, на Майдані всі кричали, що Схід та Захід разом. Мені здається, все логічно: українська група приїжджає в українське місто. Розвійте наші сумніви чи що: ми у небезпеці? Звісно, є певні побоювання. Просто Захід завжди був іншим в плані культурного розвитку, близькості з Європою, і це дуже відчувається. Але нас запросили – ми приїхали.

– А є ідеї з кимось ще записуватись?

– Так, я взагалі часто таке роблю, але в рамках «Вагоновожатых» ще не доводилось. От є, наприклад, трек «Восстание ватников» і прем’єрна пісня «Камни», в яких співає українська акторка Тетяна Міхіна. Нам здалось дуже доречною фолк-лінія. Але поки нових дуетів нема. Можливо тому, що в нас багато своїх текстів та ідей, завелика щільність всього того, що я хочу сказати – а я завжди маю, що сказати. Плюс ми тільки на початках, у нас все ще попереду. Але якщо хтось покличе, і мені сподобається ідея – то я не проти. Я майже завжди погоджуюсь, якщо виконавець мені симпатичний. І вже потім собі думаю за наслідки: нехай вже нащадки розбираються з тим всім.

– Що може тебе розізлити за три секунди?

– Агресія. Образи. Від інших людей. Але за три секунди потрібно встигнути щось цьому протиставити: або буддиський спокій, або симетричну відповідь.

– Що б ти хотів сказати нашим читачам?

– Я їх поки не знаю, тому мені досить важко вести такий абстрактний діалог. Але якщо це люди, яких зацікавили «Вагоновожатые» – то я дико радий, що це подобається комусь, окрім нас. Бо проект без слухача – це мертвонароджений ембріон, який може і має якісь окреслення, але в цілому його доля наперед вирішена. Тому я щиро Вам вдячний, якщо Ви слухаєте наші пісні, ходити на наші концерти, і вони знаходять у ваших серцях якийсь відгук.
Рістор
Марія Вейсберг
2015.03.13
1899
Вагоновожатые, музика
data-yashareDescription="Київський гурт «Вагоновожатые» створений не так давно, лише кілька років тому. Але його учасники мають справді солідний музичний стаж і багатий досвід – десяток років участі в інших проектах. Музиканти зібрались разом, аби грати чітку, агресивну, дечим тріп-хопову електроніку. Але це не просто стильний звук, а ще й сильний та глибокий сенс: тексти, написані на усі види соціальної тематики, про трамваї та «шлемафоны», про повстання ватників та про падіння з тандему. Тексти, сповнені нашого гіркого сьогодення, з присмаком міських вулиць та совкового минулого, з «неприятелями», які причаїлись за рогом.

Ми поспілкувалися з лідером і голосом гурту – Антоном Слєпаковим – напередодні львівського концерту. Музикант розповів «СКАЗу» про почуття тривоги, музику та вірші." >
Група СКАЗу: