Поцілунок на прощання: остання книги Олега Лишеги. Замість епітафії.
Поцілунок на прощання: остання книги Олега Лишеги. Замість епітафії.
Деякі автори посідають особливе місце в культурі свого народу: вони ні на кого не схожі, вони нікого не копіюють, і бодай би навіть кілька рядків їхнього тексту одразу та безпомильно свідчать, чия рука їх і писала.. Одним з таких митців був Олег Лишега ̶ український поет, прозаїк, скульптор і ще багато в чому талановита людина.. Людина-легенда: знаний 80-ник, друг Грицька Чубая, Костя Москальця і Віктора Морозова, автор ні на що не схожих магічних віршів та винятково поетичних текстів.. «Поцілунок Елли Фіцджеральд» ̶ остання книга поета, своєрідний post scriptum: в неї входять пряжа спогадів-есе, переклади шанованих автором письменників та навіть індіанські казки про створення світу - і його кінець..

«Кажуть, призахідне сонце лікує серце..
Велике втомлене серце ніколи не забуває
За наші дрібні сплакані душі..»
Олег Лишега
В історії літератури знані випадки, коли творчість письменника і його життя з часом поєднуються в одне нерозривне ціле, ніби коріння, що переплітається з гілками, утворюючи перетікаючий сам у себе знак безконечності «∞». Розрив цього зв’язку означає смерть. Марсель Пруст, відомий французький письменник-модерніст, який половину життя – свідомо чи не дуже – писав один величезний роман «У пошуках утраченого часу» ̶ прямий тому доказ. Хоча Марсель постійно правив та виправляв написане, одного ранку він повідомив, що останню крапку поставлену ̶ тепер можна і вмирати. Сказано ̶ зроблено: за кілька місяців письменник спочив в Бозі. Останні частини епопеї виходили вже по смерті Марселя.

Олег Лишега так і не дочекався виходу в світ книжки, над якою так довго і старанно працював. Олег взагалі автор достатньо герметичний, небагатослівний. Неповний рік назад я мав з ним щемливе, так ніколи й неопубліковане інтерв’ю: в закамарках театру ім. Л. Курбаса, де я і спромігся витягти поета на розмову, у мене раптом відмовила уся техніка, лишалася лише сама пам’ять ̶ пам’ять, яка намагалася максимально повно закарбувати усі відповіді на поставлені мною запитання. Слід сказати, що це була важлива розмова, і часом сказані ним фрази фосфоризують на внутрішніх стінах лабіринтів моїх спогадів – наче сузір’я, освічують мої певні дороги.



Як влучно сказав Тарас Прохасько, Лишега чи не єдиний такий поет, який говорить у повсякденному житті не менш поетично, аніж у віршах. Особливо гостро я запам’ятав його фразу стосовно процесу письма: «Колись я гадав, що одного написаного вірша на рік цілком достатньо. Якраз набирається матеріал, є що сказати. Але з часом, я зрозумів: одного вірша на десять років – теж цілком достатньо». Тобто Лишега – це поет-естет, майже що містик, який говорив мало, але завжди влучно, в саму серцевину. Мало – в буквальному сенсі: в книгарнях можна було знайти збірку його поезій з серії «УПА» та від видавництва «Приватна Колекція», і от тепер дві книжки: «Старе золото» та, власне, «Поцілунок Елли Фіцджеральд».

Власну історію має і сама книжка, тепер живучи справді окремим, самостійним від автора життям. Хоча зверстана версія чекала свого виходу в світ ще з 2013 року, Олег постійно хотів чимось її покращити. Колись давно, близький друг Лишеги і відомий поет Грицько Чубай, який і відкрив своєму університетському товаришеві світ музики та літератури ̶ до знайомства з Чубайєм Олег не писав віршів, - зронив у листі речення: «Якби я написав книгу про те, як люблю джаз, то назвав би її «Поцілунок Елли Фіцджеральд».

Очевидно, звідси і й похідна назва книжки: Олег часто говорив про Чубая як про справжню Постать у своєму житті. Мабуть, його одного він вважав своїм справжнім учителем. Обидва поети заприятелювали ще в університеті і не розлучалися навіть після його закінчення, відколи кинули гуртожиток, де проживали разом, і пішли далі власними дорогами. Дорога самого Чубая, як ми знаємо, обірвана дуже раптово й безжально, і, за словами самого Олега: «Він дуже боявся автомобілів. Переходячи дорогу, завжди сторожко оглядався в обидва боки. Але, як бачите, збила його значно страшніша машина…»

Олега Лишегу складно назвати популярним автором: пересічні читачі, які тільки-но може доторкнулись до сучукрліту, навряд чи одразу помітять це ім’я. Та й не в цьому біда. Адже суть не в популярності ̶ суть в щирості та самореалізації, у відчутті, що ти – на правильному шляху, яким би той шлях не був. Іван Малкович, який і видав кілька книжок поета, якось згадав, що Олегові були чужими показовість та «позолота»: «Пам’ятаю, коли я вперше дав Олегові до рук його книжку, з серії «УПА» - таку помаранчеву, з золотими літерами, – то згодом, що я помітив: він почав здирати з обкладинки цю позолоту».

А життя Олега, при всій простоті, виявляється було таким карколомним, що вистачило б і на роман: динамічна мистецька молодість андеграунду 70-80-их років, життя серед корінних індіанців десь на просторах Америки, різноманітні і престижні поетичні читання цілим світом, блукання Києвом і 30-літнє обминання Львова, зрештою, спокій і скульптура в рідній Тисмениці. Написавши дивну містерію «Друже Лі Бо, Брате Ду Фу», Лишега в якості актора мандрував з нею Європою, і, під час свого перебування в швейцарській Лозанні ̶ а вистава цього разу ставилася в якомусь бункері, ̶ Олег і познайомився з італійкою, з якою й умовився вранці піти купатися.

Але зустріч так і не відбувалася ̶ актор сам пішов на річку, а коли повернувся, то кельнер повідомила йому, що дівчина була й вона його чекала. Але не просила його покликати. Сказала лиш: «Просто передайте йому, що я була..»



«То була єдина мить, коли життя раптом відкрилось перед тобою.. Уся рівна, і глибока, і висока далина.. І все могло змінитись.. Але та ніч, мабуть, була з трохи іншого життя..»


І все могло змінитись. Але все є так, як є і слова «могло б» - не аргумент для Всесвіту. Олег Лишега помер 17 грудня 2014 року, після раптового запалення легенів. Якось він писав, що боїться наглої смерті…

America еmeralda

Власне про це і книжка. Це жмуток спогадів: у формі жанру есе, Олег описує певні моменти свого життя в притаманному лише йому стилі. Ось спогади про студентські роки: спільні бродіння Погулянкою та тогочасні мистецькі тусовки. Ось трагічна історія про напівіндіанця-напівсловака Ріка, подана у формі листа до дружини загиблого 9 років потому. Ось нариси про скульптуру, які плавно перетікають у філософські роздуми. Тут ви жодним чином не зустрінете публіцистики, чи прямого, чіткого наративу. Навіть відомі імена, якщо й не завуальовані, то описуються радше з невідомих для широкого кола сторін. Це радше медитативна, майстерно виписана поезопроза самобутнього українського письменника, якого, як сказав К. Москалець, ще належно не оцінили.

Друга частина – це переклади: щоденник відомого американського натураліста та суспільного діяча Генрі Торо, міфи давніх індіанців та вірші поета-бітника Робінзона Джеферсона:

«Хай би й мої кості лягли з їхніми.
Але чи варто, це ніби відступ. Хіба не відомо –
в житті буває всяке, і добре, і зле, а насправді
воно сіре, ніяке і можна дотягти
до глухої межі, як би не солодко у траві, воді,
над проваллям, конаючи від болю,
мріяти про смерть. Тобі дароване життя
і користай ним – може, не таким аж коштовним
даром, але – гідно прийми його дорешти.
Моє вже спорожніле, відтоді
як умерла моя єдина – спорожніле?»

вірш «Олені покладають кості»

Усе, що перекладав Лишега, було йому справді близьким і не мало аналогів в Україні. Сам Олег спромігся навіть виграти премію американського ПЕН-клубу за найкращу перекладену збірку поезії. Цю премію зі слов’ян отримала раніше лише Віслава Шибморська.



Складно вживати якісь епітети стосовно Лишеги, не впадаючи в штампи чи загальні, нічого не означаючі слова. Хоча, це водночас й легше, бо й нема з ким порівнювати: такою індивідуальною та герметичною була його творчість. Олег писав про все, що його оточувало: це і пейзажна лірика, і філософська, і трішки урбаністична. Тут немає місця для означень: будь-яке узагальнення затісне для нього. Хоча за стилем міг би нагадувати китайських поетів. Відсутність силабо-тоніки, плавний потік свідомості: його вірші, часом, – це довгі полотна, які оповідають дещо сюрреалістичні історії про чоловіка, який пішов у ліс шукати свою дочку; про рибку, яка вистрибнула з банки та задихнулася на підлозі біля поснулого хлопчика; про церкву у Києві, трагічну смерть дружини друга та ворона, який містичним чином зринає то тут, то там. Це позакласова поезія, описати яку годі й намагатися. Іноді ж це коротенькі замальовки про … хай буде – про життя:

«Перша злива забрала пам’ять,
І все, що відчув удосвіта,
Була втома: все вже сталось..
Я простягнув долоню до ще мокрого паростка
І не впізнав..
Довкола ще пінились калюжі.. стемніло..
За плечима пробігала чорна в крапинку пташка..
Ривками, як у безгучному кіно..
Змерзла – пір’я наїжачене..
Я знов підніс долоню до ще слизького паростка
І заплакав..»



Краще самому прочитати цю книжку, цей завершальний акорд, як писав Лишега про Чубая та Паунда, в якому можна відчитати й відслухати те, вже наразі останнє, що автор хотів нам сказати.

*фото з інтернету
Рістор
2015.08.04
1657
література, лишега, львів, мистецтво, рецензії, відгуки, письменники, книжки
data-yashareDescription="Деякі автори посідають особливе місце в культурі свого народу: вони ні на кого не схожі, вони нікого не копіюють, і бодай би навіть кілька рядків їхнього тексту одразу та безпомильно свідчать, чия рука їх і писала.. Одним з таких митців був Олег Лишега ̶ український поет, прозаїк, скульптор і ще багато в чому талановита людина.. Людина-легенда: знаний 80-ник, друг Грицька Чубая, Костя Москальця і Віктора Морозова, автор ні на що не схожих магічних віршів та винятково поетичних текстів.. «Поцілунок Елли Фіцджеральд» ̶ остання книга поета, своєрідний post scriptum: в неї входять пряжа спогадів-есе, переклади шанованих автором письменників та навіть індіанські казки про створення світу - і його кінець..

«Кажуть, призахідне сонце лікує серце..
Велике втомлене серце ніколи не забуває
За наші дрібні сплакані душі..»
Олег Лишега
" >
Група СКАЗу: