Гіперреалізм лицемірності як реальність реальності
Гіперреалізм лицемірності як реальність реальності
Я завжди хотів зіграти лише одну єдину одну роль у театрі. Лише одну. Ні, не Гамлета, як-то прийнято зазвичай – я хотів зіграти Йозефа К. Того самого героя роману Кафки «Процес», якого весь сюжет судили незрозуміло за що, а в кінці кінців – стратили. «Як собаку», підсумував кат, пробивши нещасному Йозефові грудну клітину ножем. Саме тому я і хотів зіграти цю роль. Через фінальний епізод.
Я часто собі уявляв цю сцену. Щоправда, трішки видозмінений – для більшого пафосу та шоку. Фінальний акт, героя за якось ширмою ставлять на коліна і зрубають йому голову. Тіло, все в судомах, не надто мальовничо падає на підлогу, кров цвірчить джерельним струмком, а «кати» піднімають мою голову і демонструють зачарованій публіці, яка повільно починає впадати в шок, намагаючись зрозуміти: що це таке щойно тут з ними було?Це правда чи це такий прикольний спецефект? Хоча я б на той момент навряд-чи міг би щось ще усвідомлювати, мене найбільше захоплював би ефект враження на глядачів. Що їм було б робити, коли б вони зрозуміли, що це правда. Що взагалі тоді робити?



Цей гіперреалізм не дає мені спокою. Нещодавно наштовхнувся на подібні сцени в одразу ж двох фільмах: «Бердман» Іньярріту та «Приниження» з Аль Пачіно. Герой першого фільму стріляє собі у скроню (щоправда, хибить, і просто відстрілює собі ніс); герой другого запихає собі ніж у серце. Мова наразі не йде про емоційні стани цих персонажів, яких на цей розрив шаблону, на справжнє вбивство себе по сценарію, на таку форму самогубства на сцені, штовхнула не відданість своєму ремеслу, а виключно особистісний відчай. І я цей свій уявний близькокафкіанський бенефіс розглядаю не як засіб відійти у вічність.

Ці моменти приваблюють мене виключно з естетичної точки зору. З точки зору самої ідейності театру чи гри як такої. Бо що таке театр – це гра акторів, які перевтілюються у «інших». Стають «іншими». Грають чи виконують роль цілком іншої людини – образу чи персонажу. Звісно, що після вистави того ж таки «Гамлета» зі сцени в морг не їхало зо шість катафалків із трупами усіх загиблих учасників вистави. І актори, які грають Ромео чи Джульєтту, знову і знову виходять на сцену, а не отруюють себе від неймовірного кохання кожного разу направду. Бо ж справді, якби кожен актор отак вмирав, відіграючи свою роль, з театром та кіно можна було б попрощатися.



В живописі є такий термін як гіперреалізм, що означає прямо-таки фантастичний реалізм у мистецтві. На відмінну від сюрреалізму, картини гіперреалістів «могли б бути живими, втілитися у житті». Їх легко можна сплутати з фотографіями і їхня деталізація вражає: здається, саме життя іноді гасне перед цими полотнами.

А ще в сучасній філософії є такий термін як «симулякр» - це симуляція, образ того, чого не існує в реальності. І можливо, нікого не існувало. Цитуючи Еклезіаста, «симулякр – це зовсім не те, що приховує істину; це істина, яка приховує, що її нема». Істина, яка приховує, що її нема.

Та ж фотографія – це симулякр реальності. Вихоплений момент, який зник на віки у «минулому», нібито його й не було. Хтозна: можливо, його і справді не було, а фотографії нам брешуть.

І от яка б це була цікава революція у театрі, якби актори в прямому сенсі не грали своїх персонажів – вони б їх проживали. І «страта» Йозефа К. на сцені стала б реальною стратою на сцені. Голову ввічливо передають з рук у руки залом; оплески хвилями скочуються з глядацьких лав, поки кати намагаються втримати тіло бідолашного Йозефа у вертикальному положенні, аби він востаннє «вклонився» своїм глядачам. І прибиральниці, які невдоволено буркотять собі під ніс, бо знову доведеться змивати кров з усіх закамарків сцени.



Яка б це була революція у нашому житті, якби ми перестали грати самих себе чи нам нав’язані соціумом ролі – і стали б самими собою. Хтозна, чи не стали б ми тоді симулякрами, які приховують, що істини немає. Чи не є ми зараз симулякрами, які приховують, що істини, себто нас, - немає. Є лише оболонки, якими ми є – чи не є?Чи не стали б ми просто порожніми масками, під якими навіть немає космічного Ніщо – ми б просто розтали у повітрі, усвідомивши на мить, що нас нема, а є маски, є ролі, є імітація, є гра.



Якою б це було контрреволюцією, якби й, наприклад, наша влада визначилася чітко з термінологією, бо ж доволі дивно називати «Антитерористичною операцією» «захід», який триває понад рік, і до участі в якому залучають військових та добровольців без підготовки. Якою б це було справжньою революцією в усіх значеннях, якби всі наші міністерства почали б працювати на ті галузі, до яких вони прив’язані, а політки – відповідати за свої слова. Якою б це було тотальною революцією, якби наші університети перестали імітувати «систему освіти», а давали б комфортні умови для отримання знань, а не балів.



Практичного досвіду, а не дипломів. Варто лишень привідкрити ширму цих потоків, водоспадів розмитих та узагальнюючих слів, які приховують за собою зморщену та посивілу реальність, як у ніс б’є страшний сморід її напіврозкладеного трупа. Пізно відновлювати ту реальність. Можна лише спробувати створити нову.

І доки щодня до нас приходитимуть звістки з фронту та переліки загиблих у час начебто перемир’я; доки ми будемо отримувати бали, а не знання; доки ми говоритимемо про те, що ніколи не зробимо й мовчатимемо про те паскудство, яке у той час довкола нас відбувається – з нашої мовчазної згоди – доти зміни обходитимуть нас стороною. Радше планети в космосі руйнуватимуться чи створюватимуться нові форми життя, аніж ми «вмиратимемо на сцені». Бо якщо гіперреалізм у театрі й надалі може лишатися предметом дискусій та розмов – життя поза театром, те, яке ми з вами творимо – не може бути, але все ж таки й надалі лишається куди більш театральним та олицемірненим, аніж жалюгідні крики вмираючого десь на вошивій сцені Гамлета, принца датського.

Навіть в примітивній грі акторів-аматорів в сільський народних домах куди більше реальності та справжності, аніж у твоєму житті. Бо вони там хоча б розрізняють сцену і життя. А ми це робимо, здається, просто-таки навпаки.



Рістор
2015.09.01
1972
мистецтво, art, кіно, театр
data-yashareDescription="Я завжди хотів зіграти лише одну єдину одну роль у театрі. Лише одну. Ні, не Гамлета, як-то прийнято зазвичай – я хотів зіграти Йозефа К. Того самого героя роману Кафки «Процес», якого весь сюжет судили незрозуміло за що, а в кінці кінців – стратили. «Як собаку», підсумував кат, пробивши нещасному Йозефові грудну клітину ножем. Саме тому я і хотів зіграти цю роль. Через фінальний епізод." >
Група СКАЗу: