Іван Остапович: «Для мене іншої музики, окрім класичної, не існує»
Іван Остапович: «Для мене іншої музики, окрім класичної, не існує»
Якщо ти думаєш, що знаєш про музику все, то тепер знатимеш ще більше. «СКАЗ» розпочинає серію публікацій про людей, які творять сучасну академічну музику України та інтегрують її в соціокультурний простір. Нашим першим співрозмовником став Іван Остапович – диригент, композитор і просто – цікава, безпосередня та приємна людина. З музикантом ми торкнулись тем, пов’язаних із творчістю, професійною діяльністю та музичними перспективами.
Чи поділяєш думку, що класика широко відома у вузьких специфічних колах, і вона ніколи не стане надбанням широкої аудиторії?

Мені здається, що істина десь посередині. Вона може стати надбанням широкої маси, але тільки освічених людей. Варто пам’ятати, що музика, яку ми називаємо класичною, від самого початку була музикою для вибраного кола людей. Масове суспільство раніше цього не слухало. Але наше сучасне суспільство глобалізоване, ми не маємо чітко розділеного класового соціуму, все змішалося. На мою думку, надбання класичної музики – це надбання освіченої людини, яка стикатиметься з класикою майже завжди, це складатиме її культурний багаж.

Чи правильно говорити «сучасна класична музика», чи краще вживати слово «академічна», зважаючи на те, що класика – набуток минулих століть?

Принципової різниці немає. Якщо говорити про так звану «популярну» класику, то все ж варто використовувати поняття «класична музика». Якщо говорити про когорту людей, скажімо, художників, літераторів, митців, то у їхньому колі краще використовувати епітет «академічна». А можна взагалі так – «академічна класична музика» (усміхається – авт.). Взагалі у класичній музиці є так звані «віденські класики»: це Гайдн, Моцарт і Бетховен. І, звичайно, існують музиканти, які займаються не лише класикою, але й, скажімо, поп-музикою та іншими її видами. Тому я притримуюсь для класичної музики визначення, що все ж вона академічна.

В якому стані, на твою думку, перебуває сучасна академічна музична спільнота зараз?

У сучасній академічній спільноті зараз відбувається феномен розриву поколінь – тобто, кожне нове мистецьке покоління намагається будувати щось нове, намагаючись оминути віяння минулих. Мистецтво повинне функціонувати протягом певного часу, і лише тоді стає зрозумілим, що з нього визріває. Зараз насправді все дуже нестабільно.



Чи допускаєш думку, що настане час, коли класична музика стане поп-культурою?

Людині притаманні своєрідні музичні смаки. Коли вона розуміє свої уподобання, вона шукає спрямування на задоволення своїх смаків. І класична музика є одним із таких спрямувань. Я вважаю, що періоду, коли класика стане поп-культурою, не настане. Принаймні за нашого життя точно (усміхається – авт.). Не настане ще і тому, що у світі буде певний процент неосвічених людей. Неосвічених – у сенсі тих, хто войовничо налаштований проти свого внутрішнього прогресу. Такий сегмент суспільства існуватиме завжди.

Є чимало відомих світових музикантів, які грають класику, скажімо, в рок-обробках – David Garret, 2Cellos та інші. Як ти вважаєш, це нове дихання для класичних творів чи скоріше навпаки?

Це не нове дихання ні для кого – ні для популярної музики, ні для класичної. Це певний продукт для певної категорії людей. Я собі схематично це так уявляю: є люди, які слухають «попс», є люди, які слухають академічну класичну музику. А є між ними такий прошарок, який не знає, що їм робити. От і знайшлися певні менеджери, які зрозуміли, що на цьому можна заробити. Як на мене, така музика – це комерційний продукт, на який у світі з’явилась потреба. Це нічого не міняє ні у популярній музиці, ні у класиці – просто з’явилась ще одна музична ніша. Головне, щоби такий продукт не був войовничо налаштований.

Чи змінилось щось у рефлексії митців академічного кола внаслідок подій, що відбуваються в Україні?

Звичайно, змінилося. І міняється досі. Проте, ми як були у резервації, так і залишаємося. І хочеться покищо надіятися, що з часом буде хоча б якась стабільність. Важко щось говорити, коли вона відсутня. Ще одним негативним фактором виступає те, що багато хто з музикантів починає собі на цьому робити ім’я, скажімо, коли мова йде про благодійність. Хоча, таке «ім’я» недовготривале.

Ми маємо чимало прикладів, коли популярна музика стикається з політикою в період виборчих агітацій, мітингів тощо. Є визнані люди мистецтва, які агітують за тих чи інших політиків, партії. Чи стикається зі схожим класична музика? Чи доцільно взагалі про це говорити?

Я скажу одну дуже негарну річ, але наші можновладці настільки неосвічені, що вони би просто не додумались до ідеї запрошувати на агітацію симфонічний оркестр. І ще варто розуміти, що у нашій країні симфонічний оркестр не збирає таких залів, які збирає рок-гурт. Це не тому, що люди погані і нічого не розуміють. Просто на фоні тотальної тривоги вони обирають те, що вже чули. І політики це прекрасно усвідомлюють, тому і запрошують на агітації відомих і популярних виконавців, які зберуть куди чисельнішу аудиторію.



Існує практика еміграції талановитих музикантів за кордон. З чим, на твою думку, це пов’язано? Справа у невмотивованості чи у власних амбіціях?

Проблема в тому, що нема в кого вчитися. Молода генерація музикантів розуміє, що присутній надто великий розрив між поколіннями. Я би для себе це поділив наступним чином: покоління, яке виросло з YouTube, дуже відрізняється від попереднього. Скажімо, приходиш ти до свого професора, який на вінілі прослухав певний класичний твір лише раз, і каже, що потрібно його виконувати лише так. І він не задумується, що той самий YouTube дає можливість побачити виконання цього ж твору шість-сім разів, і щоразу там буде інша манера, темперамент, бачення. Попереднє покоління дуже консервативне. Студент прийде до цього професора кілька разів і не зможе отримати того, що хоче. Взагалі варто сказати, що молоді виконавці з розпадом СРСР змогли побачити і почути те, що виконує світова академічна музична спільнота, як вона це робить, і їм хочеться перейняти досвід. Саме Європа творить музичний академічний світ, виконавський в тому числі, і наше молоде покоління хоче цьому навчитися. Щоправда, не всі музиканти себе реалізовують за кордоном. Але зазвичай навіть дуже «середнячковий» музикант буде десять років перебиватися за кордоном і зрештою десь осяде у якомусь любительському оркестрі, і йому цього буде достатньо. Він не повернеться сюди попросту через те, що тут нестабільність. Я розумію, що музиканти, які чогось більшого досягли за кордоном, повинні приїжджати сюди і ділитись досвідом. І часом буває таке, що вони таки привносять трохи свіжого повітря. І ще варто сказати, що якщо державна політика буде спрямована на розвиток культури, визначні українські музиканти повертатимуться сюди. В іншому випадку, звичайно, ні.

Академічна музика ХХІ століття – яка вона? Чи можна говорити про постмодерну класичну музику?

Зараз ми переживаємо той момент, коли сучасні композитори не називають себе постмодерністами. Сучасна академічна музика відображає дух часу, в якому ми живемо. Стилістика музики, характерної для ХХ століття, вже відійшла. Можливо, ми зараз маємо справу з полістилістикою. Хоча, це також розмите поняття. Хай про сучасну академічну музику скажуть за 10 років, тоді, на мою думку, буде більш чітке розуміння сучасного творення.

Що у професії диригента для тебе є найскладнішим? Що вимагає максимальної концентрації?

В нашій країні диригент повинен мати таку собі «тверду закалку». Також професія диригента потребує максимальної самовіддачі і постійного вдосконалення. Не можна зупинятися. Ти приходиш до оркестру, де людей п’ятдесят, шістдесят, а інколи і сто – вони всі по-різному спали, по-різному їли, у когось дитина, сім’я... Мається на увазі, що, окрім того, що вони усі повинні ритмічно грати, також вони мають мати спільну манеру гри. І тому багато сил диригента йде на те, щоби усе це «перемолоти» у загальну енергію. Повинне бути постійне розуміння того, що ти консолідуєш людей і мусиш знаходити потрібні слова, які переконають і не викликатимуть сумнівів.

Як відомо, ти також і композитор. Над чим працюєш зараз?

На даному моменті для цього бракує часу. Маю замовлення для скрипаля Ореста Смовжа, пишу сонату для скрипки і фортепіано. Останній рік багато часу йде на диригування, організаторську діяльність. Хоча, ідеї назрівають.

Яку літературу любиш? Що зараз читаєш?

Зараз я читаю декілька книжок підряд. Зокрема, «Філософію» Тараса Лютого, це його монографія за 2007 рік, Леонтьєва «Психологію діяльності». Також мені близький Набоков і класика літератури, скажімо, Шекспір. На жаль, я мало знаю сучасну українську літературу, ставлюсь до неї обережно.

Якій музиці, окрім класичної, надаєш перевагу?

Для мене іншої музики, окрім класичної, не існує. Це, мабуть, погано (усміхається – авт.). Музикант розуміє музичну думку трохи по-іншому, ніж звичайна людина. Грубо кажучи, мелодія – це форма побудови, аналогічно як у літературі є побудова, скажімо, повісті – тобто вона повинна мати свою структуру. А коли я чую музику, в якій просто заданий ритм і нічого не змінюється – мені просто нецікаво. Тому я іншої музики і не слухаю (усміхається – авт.).

Чого очікує від слухача академічний музикант, коли виходить на сцену? Що дратує в процесі виконання творів?

Дратують мобільні телефони. Взагалі музикант не може дратуватись. Коли він виходить на сцену, то по-іншому думає. Він віддає енергію. І в процесі цієї віддачі енергії він відчуває, чи є контакт, чи нема контакту. Дратувати може хіба те, що музикант погано поїв чи щось недовчив. Але найбільше, повторюсь, все ж дратують мобільні телефони. А взагалі навіщо дратуватись, коли виходиш на сцену? Музикант прагне людям щось донести, щоби слухач добре це відчув.



Чи є якісь речі у світі академічного музикування, які ти б хотів змінити чи видозмінити?

Мені хотілося б більше стабільності. Молоде покоління музикантів, до якого належу і я, готові робити багато речей і довго, і безкоштовно, лиш би це мало якийсь ефект. Як тільки ти вкладаєш багато праці і розумієш, що воно нікуди не йде – це вже інше питання. Хочеться, щоби наша праця все ж була недаремною.
Ложка Дьогтю
Be Bird, Юрій Ольш,Ольга Дмитрів
2015.09.25
1982
Collegium_Musicum, музика, творчість, Іван_Остапович
data-yashareDescription="Якщо ти думаєш, що знаєш про музику все, то тепер знатимеш ще більше. «СКАЗ» розпочинає серію публікацій про людей, які творять сучасну академічну музику України та інтегрують її в соціокультурний простір. Нашим першим співрозмовником став Іван Остапович – диригент, композитор і просто – цікава, безпосередня та приємна людина. З музикантом ми торкнулись тем, пов’язаних із творчістю, професійною діяльністю та музичними перспективами.
" >
Група СКАЗу: