Радянська романтика ХХІ століття
Радянська романтика ХХІ століття
(Який же це, до біса, постмодерн)
У світовій історії так склалося, що багато революцій та героїчних вчинків починалися саме з романтичних поривань. Тобто, все найкраще та найблагородніше починається з романтики? Виходить – так. Не можна це заперечити, якими би циніками та скептиками ми себе не позиціонували, адже в кожного з нас є речі, від яких ми отримуємо кайф, і все починається з мрії, а мрія – це, мабуть, і є те, з чого починається романтика.
Сьогодні, хочемо ми цього чи ні, на теренах нашої країни майже всюди спостерігаються прояви романтичного у пострадянському суспільстві. Згадується діалог героїв з книги Джонатана Сафрана Фоера «Все ясно», коли вони з іноземцем-євреєм проїжджали повз закинуте воєнне містечко:

– Що тут сталося?
– Незалежність…

Для людей з розвинених країн такі українські реалії видаються дивними, навіть страшними. Але, можливо, саме такі пейзажі за нашими вікнами стали поштовхом для розвитку сучасного українського арт-хаусного кіно-, фото-, музичного та літературного мистецтва. Ми почали вбачати красу навіть у тому, що новий український стяг контрастно майорить на будівлі старої лікарні чи гуртожитку.

Але сьогодні хочу розповісти про пошуки романтики не постмодерної і навіть не гламурної, а саме – радянської. Це завдання виявилося легким і, мабуть, дурним. Знайшли ми її у сусідній Білорусі.

До поїздки на батьківщину Бацьки класика білоруського житія асоціювалася з картоплею, згущеним молоком та гуртом «Пєсняри», на контрасті – пісні Ляпіса Трубєцкого. Майже так воно і є, але є не одне «але».

Частина перша. «Час від часу варто щось змінювати у своєму житті»

Влаштовувати собі треш посеред навчального року було зовсім не обов’язково, але оскільки виникає ідея, то вона не питає, чи буде тобі зручно. Виникає – втілюй тут і зараз, бо потім може «відпустити». І ми поїхали…У всіх значеннях цього слова. Потяг був не прямий, а дорога – довгою, дешевою і важкою.

Як вчать нас класики «русского» кіно – дива трапляються. Але, на відміну від кіно, – у житті зазвичай треба постаратися, щоб вони таки трапилися. Почали ми це робити на лавці вокзалу у Львові, щоправда, без еротики і без міліції: тільки я, Ніна, Олег і Шампанське. Олег з нами не їхав, тому взяли з собою в подорож ще одне Шампанське. І воно виявилося дуже доречним приводом витягнути в тамбур хлопця-«ніфармала», якому дісталося козирне місце біля туалету, почитати трохи поезії Жадана, врешті-решт – випити і лягти спати. Щоправда – не в тамбурі, щоправда – не довго. Друга година ночі – нас вітає славне місто Ковель.

Частина друга. Кальоса

…і тут почалося. Сім годин незабутнього перебування на ковельському вокзалі. Сіжу-курю…Та ні, насправді сидимо просто на кріслах в залі очікування і спостерігаємо за годинником, бо навіть вийти курити було холодно.
В екстазі ми забули поміняти гривні на «зайчики», і дарма, бо в Бресті довелося купувати їх набагато дорожче. Проте, ми були мільйонерами.

Медитація тривала не довго, бо, як і у всіх фільмах, з’явився він – Герой. Це вже зранку виявилося, що цей чоловік – зірка місцевого вокзалу, а до того ми думали, що це лише нам так «пощастило»: «Дівчата, я два тижні тому з тюрми вийшов, але мені подарували ключі від квартири, я їду в Луцьк, кальоса будете, дай п’ять гривень – я вам чайфір зроблю, дай свій номер – я наркотики з Індії постачаю». Ну і ще багато подібних прийомів і «разгаворів а жизні, любві і болі».

Розуміючи, що нічим не ризикуємо, спробувавши ці його «кальоса», чекали продовження цирку. Минуло дві години: «Шо, вас не торкнуло, то ви в мене такі перші, певно дуже опитні».

Ну, не знаю, яка комета мала впасти в ту ніч на ковельський вокзал, щоби нас таки «торкнуло», але «чайфір» з «індійського» чаю був теплий і терпкий, неначе наше битійо на цій Землі. Дочитую рядки з поезії Жадана, що став незмінним супутником у цій подорожі і, мабуть, найкраще охарактеризував події тієї ночі:

Поговори зі мною, братка.
Палений найк, стара арафатка.
Ніч пливе, сутінь хитається,
повітря вдихається,
видихається.

Так закінчилася ще одна коротка історія довгої ночі.

8.40 ранку, електричка до Заболоття, говоримо, фотографуємося, спостерігаємо паморозь за холодним вікном у холодному вагоні, мовчимо, виходимо.

Частина третя. Саюз Савєцкій

От і прийшов торжественний момент переходити митницю. Прикордонники виявилися людьми з почуттям гумору і ставили нам штампи не лише в паспорті, а й на зап’ястях та долонях. В екстазі ми забули поміняти гривні на «зайчики», і дарма, бо в Бресті довелося купувати їх набагато дорожче. Проте, ми були мільйонерами. Адже одна тисяча білоруських рублів – це приблизно одна українська гривня. До цього важко було призвичаїтися, але водночас було смішно, коли платиш тисячу, щоб піти в туалет на вокзалі і почистити там зуби.

Прикордонне білоруське місто Брест зустріло нас разом з «красною савєцкою звіздою і Владіміром Ульяновим». Це був просто величезний контраст після європейського Львова, і ми дуже з того тішилися, бо саме цього й очікували, щоправда – не настільки. Ленін був повсюду, він дихав нам просто в обличчя, спостерігав за кожним нашим кроком, він оберігав залишки своєї ідеології від львівських туристів з натяком на зварйованість.

На вулиці було холодно, і тому ми почали шукати хостел, питаючи у місцевих, на що почули у відповідь: «Хостел, ето что такое, ето же Белорусия, ну, возможно, через лет десять». Але номер в готелі все-таки вдалося винайняти. Це було те, що треба, це було саме те, про що варто було би зняти кіно – тримісна кімната, в якій стояли три вузенькі ліжка, неначе у дитячому садку (мабуть, через те, що у Радянському Союзі сексу не було), чорно-білий телевізор, стіл і шафа. Ну... і вигляд на центральну вулицю Бреста. Душ і туалет – в коридорі. Але це було дуже доречно, тому що, покидаючи свої апартаменти, ми могли вивчити зроду нечувані мови: роми та ще якісь люди незрозумілої національності постійно розмовляли по телефону і, мабуть, дивувалися з жінок (тобто з нас), що ходять приймати душ у сорочках і зимових черевиках. Обійшлося нам це щастя майже в шістсот тисяч «зайчиків».

Знайшовши житло, ми пішли роздобувати їжу та випивку в магазин Продтовари №16, адже там всі магазини називаються однаково. В прямому-таки сенсі – роздобувати, бо в білоруському місті не було нічого, окрім майже протермінованих білоруських продуктів. Щасливі – повернулися в готель до ромів. Розмови про життя, за вікном сніг, а на екрані Лукашенко й «Іронія долі». Стомлені та трохи п’яні від білоруського «джину» лягли спати.

Наступного ранку довго чекали поки закипить чайник, який був лише в прибиральниці, а згодом пішли на екскурсію чистими вуличками, на яких нічого не змінювалося десь зо півстоліття. Брестська фортеця, яка в порівнянні з пам’ятником невідомому солдатові виглядала, неначе ятки на продуктовому ринку… Але це вже інша стаття історичного спрямування.

Наше дводенне перебування в колисці комунізму підходить до кінця. Купуємо друзям подарунки – згущене мАлАко.

Лише в спогадах залишаються Ленін, американські слова на білоруський маневр, що прикрашали білборди, «сільодка», мАлАко і однакові сірі люди, які думають, що у них все о’кей – бо так сказав Бацька. Але кожному комфортно там, де він звик, тому, як казав мій духовний супутник – Сергій Жадан: «Я люблю свою країну, навіть без кокаїну».

Частина четверта. Я їду додому

…і слава Богу.
Марина Мітла
Марина Мітла
2014.03.15
1905
Білорусь, подорож, СРСР
data-yashareDescription="(Який же це, до біса, постмодерн)
У світовій історії так склалося, що багато революцій та героїчних вчинків починалися саме з романтичних поривань. Тобто, все найкраще та найблагородніше починається з романтики? Виходить – так. Не можна це заперечити, якими би циніками та скептиками ми себе не позиціонували, адже в кожного з нас є речі, від яких ми отримуємо кайф, і все починається з мрії, а мрія – це, мабуть, і є те, з чого починається романтика." >
Група СКАЗу: