Дзен-буддизм в умовах революції: «Чапаєв і Пустота» Віктора Пелевіна
Дзен-буддизм в умовах революції: «Чапаєв і Пустота» Віктора Пелевіна
Пелевін – автор такий, його можна любити. А можна і не любити. Так само, як і постмодернізм. Його можна любити. І значно легше не любити, хоча іноді хочеться. Але просто так ігнорувати і Пелевіна, і постмодернізм надто складно, якщо ви час від часу заглядаєте в списки літератури. Тому ось ще одна запізніла рецензія, яка водночас не може бути невчасною, бо у світі, де немає часу, у світі, який знаходить Ніде, - не може бути чогось вчасного чи ні, бо … Словом, ви вже могли зрозуміти, про що ітиме далі текст.
- Начнем по порядку. Вот вы расчесываете лошадь. А где находится эта
лошадь?
Чапаев посмотрел на меня с изумлением.
- Ты что, Петька, совсем охренел?
- Прошу прощения?
- Вот она.


«Чапаєв і Пустота» – класичний, майже що хрестоматійний роман для пострадянського простору, написаний 96-го року в Росії: як раз смута, «ліхіє 90-иє», несміливе знайомство із західним світом: словом, нове слово на устах, наче іржавий присмак кока-коли, – демократія. І той же ж самий пресловутий постмодернізм.

Взагалі, за визначенням автора, це перший у світі роман, «дія якого відбувається в абсолютній пустоті». Критики ж стверджують, що це перший повноцінний дзен-буддійський роман в рос. літературі. Ну, і це чи не найкращий роман самого автора, всі інші твори якого або не дотягають до відповідного рівня, або тупцяють на місці.



Сюжет, як водиться, досить-таки роздвоєний, половинчастий, як язик у змії: з одного боку, дія відбувається в Росії під час революції 1917-го року. Поет-декаданс Петро Пустота, в силу обставин втікаючи від сотоваріщєй із ЧК, знайомиться з легендарним, почасти міфологізованим героєм радянської історії та численних анекдотів, – Василієм Чапаєвим.

Останній виявляється бодгіса́ттвою, тобто «просвітленою істотою», яка свідомо уникає Нірвани, аби врятувати якомога більше людських душ від вічного кола перероджень Сансари. Звучить складно, але, насправді, автор доволі просто і зрозуміло пояснює всі прописні істини буддизму через доступні всім приклади: або через алкогольні філософування, або через глюки персонажів.



Інша ж частина роману відбувається в психлікарні, «в наші дні», де сидить той самий Петро Пустота, який марить «вигаданою історією» про революційні події та свою участь у них: внаслідок психічного пошкодження (ну і плюс книжок філософських за юності начитався), лікар «інкримінує» Петру витіснення свого справжнього життя вигаданими ілюзіями.


— Как я уже сказал, этот подсознательный конфликт есть сейчас практически у каждого. Я хочу, чтобы вы осознали его природу. Понимаете ли, мир, который находится вокруг нас, отражается в нашем сознании и становится объектом ума. И когда в реальном мире рушатся какие-нибудь устоявшиеся связи, то же самое происходит и в психике. При этом в замкнутом объеме вашего «я» высвобождается чудовищное количество психической энергии. Это как маленький атомный взрыв. Но все дело в том, в какой канал эта энергия устремляется после взрыва.


Хоча все виявляється куди складніше й простіше водночас, коли в сюжет вводять персонажа Котовського, який є деміургом і надто сильно захоплюється кокаїном. Ну і куди ж такому (здавалося б, один буддизм) роману без любовної лінії, яка представлена кількома короткими пасажами, але, проте, свою функцію виконує і час від часу влучно розмиває основну сюжетну лінію роману. Приємно спостерігати, як розбиваються тисячолітні підвалини східної мудрості перед лицем закоханості в жінку. Приємно, бо до біса знайомо.



Але автор фактично одразу ставить нас до відома, що обидва світи – сон, а «справжнього світу», в принципі, і не існує. На цьому і зав`язана значна частина книжки: розжовування основних принципів східної філософії: від класичних і багатовікових практик – до масових напівезотеричних течій псевдопросвітителів. Пелевін навіть сам іронізує з такої болючої і в наші дні ситуації, коли:

– Это что же получается? Я в университете диплом по Гегелю писал, а теперь хожу тут с автоматом, а ты чего-то там прочитал в "Науке и религии" и думаешь, что можешь залезть в подвал и в реальности мира сомневаться?




Сумніватися в реальності світу героям Пелевіна доводиться постійно, як і вам – в правдивості всього дійства. Але фінал, насправді, не підкидає кота в мішку а-ля ми-все-вигадали чи це-сон-собаки-про-який-ви-нічого-не-здогадувались. І слід визнати, що шлях і розвиток Пустоти значно важливіший за саму кінцівку.

В принципі, східна мудрість так і говорить, і роман заодно, що ціль ніщо, а рух – все. Хоча саме ця фраза використовується в досить інтимному контексті, все ж, філософія на то і є така універсальна (і незрозуміла) штука, що може охопити все, не сказавши нічого конкретного.



Плюс автор справді майстерно в плані художньої композиції намагається поєднати філософію, гострий сюжет та тотальний кітч в умовах совкового антуражу. І в нього виходить: якщо просвітлення навряд вдасться досягти за прочитанням книжки, то принаймні отримати естетичне задоволення від майстерно виписаного роману можна: бо події, швидко міняючись, не встигають обриднути; градус абсурдну тримається на самій грані адекватності, а скільки прихованих цитат чи просто ігрових моментів в текст заклав автор – душа постмодерністська не натішиться.

Взяти хоча б метафоричний опис «хімічного шлюбу» Росії з Заходом в образі Арнольда Шварценегера чи сцену, в якій бандити-гопники наїлись психотропних грибів і намагаються мислити в категоріях ніцшеанської філософії.



Словом, шедевр. Принаймні на свій час і свій рівень, роман і досі здатен захопити сюжетною лінією та стилем оповіді.

— Значит ли это, что этот момент, эта граница между прошлым и будущим, и есть дверь в вечность?
— Этот момент, Петька, и есть вечность. А никакая не дверь. Поэтому как можно говорить, что он когда-то происходит?
ristor
2016.01.28
1756
пелевін постмодернізм література будда
data-yashareDescription="Пелевін – автор такий, його можна любити. А можна і не любити. Так само, як і постмодернізм. Його можна любити. І значно легше не любити, хоча іноді хочеться. Але просто так ігнорувати і Пелевіна, і постмодернізм надто складно, якщо ви час від часу заглядаєте в списки літератури. Тому ось ще одна запізніла рецензія, яка водночас не може бути невчасною, бо у світі, де немає часу, у світі, який знаходить Ніде, - не може бути чогось вчасного чи ні, бо … Словом, ви вже могли зрозуміти, про що ітиме далі текст." >
Група СКАЗу: