Полуниця, Капусцінський, Кокаїн
Полуниця, Капусцінський, Кокаїн
«Я не знав, як написати про ці мандри. Та й сумнівався, чи варто писати взагалі. Зрештою, знайшов потрібну форму: окремі фрази, моменти. Голоси людей, яких запам'ятав, кольори міст, де був.» Ми розпочинаємо серію матеріалів із подорожей Європою. Наш журналіст дев’ять місяців був «на дорозі». У першій частині – записки із Польщі.
«Тепер я тут живу»

Багато хто бачив неймовірні черги під польським консульством. Був там і я. В мережі – сотні пропозицій купити карту побиту, карту поляка, громадянство.

Піший кордон біля Шегині – катастрофа. Посеред «човників» губишся. Бабусі проносять по дві дозволені пачки сигарет і там ж, на польській стороні, продають десь за 6 злотих – вдвічі дешевше, аніж в магазинах. Торгують і горілкою. Комусь щастить пронести більше.

«Хіба то нормально? – Каже раптом одна бабця. – Тут біда, а за парканом, за паро метрів – нормальне життя. Хіба то так має бути?». Жінка не очікує відповіді, питання риторичне.

Хоча через Шегині й дешевше, але блаблакаром все-таки спокійніше.
В автомобілі знайомлюсь зі Сюзанною. «Я на свята додому їду, – каже. – Я на медичному навчаюсь у Тернополі. Нас там трохи є, поляків.»

Сюзанна везе рідним дві літрові пляшки Львівського пива та шампанське.

«Я з одногрупником поспорила: ми за місяць маємо в центрі Тернополя заспівати пісень: він польською, а я – українською. Оце я так влипла. Я взагалі ще не знаю української».

Каже, що хоче за рік в Британію, продовжувати навчання. А ще мріє поїхати волонтером в Азію. Ми зі Сюзанною говоримо усю дорогу, вона весела та безпосередня. Говоримо про гори, мандри, музику, фільми. Радить мені послухати гурт «Pidżama Porno». Френдить у фейсбуці.

«Я тут не хочу лишатися, плануємо з хлопцем перебратись кудись за декілька років, може в Британію» – розповідає знайома Настя, яка навчалась у Жешуві. Жешув – студентське місто, там купа українців.

«Там нема що робити, – розповідає Юля. – Можна вмерти з нудьги. Я переїхала до Кракова, знайшла роботу за спеціальністю. А деякі одногрупники лишились у Жешуві, не уявляю, як вони там живуть.»

Хто здобув вищу освіту в Польщі – той справді має шанси знайти хорошу роботу. Заробітчани – більшість з яких не знає мови – працюють будь-ким.

«Я була касиркою на укрзалізниці в рідному Херсоні» – розказує Лора. Вона переїхала декілька місяців тому до Кракова. Має двох дітей – дорослу доньку (працює в Києві у податковій) та молодшого сина. Хоче, аби той приїхав до неї жити. Згодом дізнався, що таки приїхав, але роботи знайти не зміг і повернуся назад. Лора працює на «спшонтаннях» в готелі та на «змиваку» у реставрації.

Її сусідка Таня також прибирає у готелі в номерах. Родом із Закарпаття. На початку літа поїхала в Польщу збирати полуницю. Опісля – до Кракова.

«У нас сьогодні були українці в готелі. Поводились як село якесь, жах» – ділиться зі мною.

За два місяці вона їде додому. Але щоб продовжити візу. Планує повернутись.

Якось довелось познайомитись із українцем, який усіляко приховував своє походження. Він уже декілька років жив у Польщі, чудово mówił po polsku. І ні слова мені не сказав українською, хоча й знав, що я зі Львова, і знав, що я знаю, що він мій земляк.

В автобусі зустрічаю українку. Вона почула, як я говорив по-телефону, і перша знайомиться зі мною.

«Я вже десять років тут. У мене чоловік – поляк, у нас діти. Була декілька років тому в Україні. У мене там тільки мама ще жива. Тепер я тут живу.»

У цієї жінки дуже кумедна українська мова з польським акцентом, іноді геть її не розумію, просто киваю головою. Вона цілу дорогу розповідає мені про своїх дітей, про свою роботу. Каже, що не вірить, що в Україні колись буде «нормальне життя».

«Ти на завод сюди їдеш?» – питає.
«Ні, я мандрую».

Дивується. На прощання вгощає цукерками і дає пляшку соку. Бажає удачі.

«To jest polskie miasto»

Краків усі порівнюють зі Львовом. В Польщі зараз транслюють серіал «Dziewczyny ze Lwowa». У першій серії показано, власне, Львів. І дівчат, що збираються їхати до Польщі на роботу. Але найцікавіше інше – якщо вірити цьому серіалу, то у Львові всі говорять польською, вставляючи час від часу «дєньги», «хорошо» тощо.

На Львові у багатьох поляків пунктик. «To jest polskie miasto» – кажуть.

У Кракові багато бездомних, вони сидять там і сям на Головному Ринку, в руках тримають картонки із написами на кшталт «Na piwo».

Єврейська культура – вагома частина Кракова. Казімєж – важливий культурний та історичний центр міста – це єврейський квартал. Минаємо реставрації, книгарні, музеї, синагоги.

Заходимо на кладовище – чоловік простягає мені ярмулку і просить одягнути.

Електричкою близько години – і місто Освенцим, де знаходиться один з найбільших концентраційних таборів часів Голокосту – Аушвіц. Десятки автобусів з усієї Європи, туристи зі всього світу. Моторошне місце, важка історія. Тисячі дитячих черевичків, тисячі побитих круглих чоловічих окулярів. Таке не опишеш словами.

Нічна masakra над Балтійським морем

Веба – маленьке курортне містечко над Балтійським морем, неподалік Ленборку. Літом сюди приїжджають на роботу студенти. Море холодне, мало хто купається. Німці, англійці та поляки прогулюються пляжем з дітьми.

Піцерія «Da Vinci». Розповідає власник Маріуш: «Ми не любимо тут вас, українців. Бо ви живете гірше за нас, і приїжджаєте сюди на роботу. І німців ми теж не любимо, бо вони краще за нас живуть.» До слова, Маріуш шість років працював кухарем у Німеччині, де й заробив грошей, щоб відкрити власний бізнес.

«Знаєш, у мене, здається, була якась родина у вас, в Україні. Я не пам’ятаю вже, мама щось розказувала» – каже мені жінка років шістдесяти, матір Маріуша. На жаль, її імені не запам’ятав. Вона дуже низька, худа і страшенно багато курить. Власне, ми і стоїмо разом на вулиці та куримо. Вона – Marlboro, я – Lucky Strike.

«Що ти робитимеш потім?» – питає.
«Поїду кудись, хочу в Румунію.»
«Фу, цигани. Мені не подобаються ці країни: Румунія, Болгарія. Погані асоціації.»

Я розповідаю, що планую мандрувати Європою. А вона зізнається, що ніколи не була у Варшаві.

«Що я там не бачила? Певно, шумно дуже. Я люблю тишу, село.»

«У вас тут пільги усілякі, я знаю, ви можете приїхати сюди і мати безкоштовне навчання. Я мушу платити» – каже Емілія. Їй 20. Вона останні два роки сама заробляє гроші, каже, що так у неї вдома заведено. Приїхала у Вебу на три місяці на роботу офіціанткою. На пляжі працює рятувальником її хлопець. Особливо палко розповідає про те, що польська мова – найскладніша у світі, і що їй вивчити будь-яку іноземну буде дуже легко.

«У мене доця є, бачиш? – Ева показує мені фото на своєму мобільному. – Гарна, правда? Я заради неї тут працюю. Але не хочу я на кухні, це не для мене. Я море люблю. За тиждень хочу звільнитися, отримаю касу, і піду ловити рибу, на човен. Там гарно. Робота дуже важка, але і гроші відповідні. У мене ж дочка, усіляке треба купувати. Чоловіка нема, я сама.»

Знайомлюсь з Домініком – позитивним чуваком, він френдить мене у фейсбуку, ставить пиво і співає під гітару «Катюшу». Вештаємось цілий вечір та півночі Вебою. Фактично одна центральна вулиця з магазинами та клубами. На останок заходимо до його друзів у нічний фаст-фуд. Ідемо до них в підсобку. Знайомий Домініка насипає доріжку кокаїну на столику.

«Chcesz?» – питає.
«Nie, dzięki, mam wino.»

Він стинає плечима, вдихає доріжку. Викурює цигарку і за паро хвилин вертається барижити кебабами.

«Тут такий ритм, – каже Домінік. – Вночі тут повна masakra. Купа наркотиків, проституток.»

На прощання дарує мені футболку з написом російською: «Твой дом там, гдє твайо сєрце».

Три Капусцінських за 50 злотих

Перше враження від Варшави – бомж на газоні біля вокзалу. Сьома ранку. Костели. Бруківка всіяна листівками про секс-послуги. Біля клубу курять і п’ють пиво пом’яті студенти. Якась жінка-маргінал кричить у небо «Ja pierdolę».

Інша справа – центр. Прилизано, відбудовано.

Вдруге потрапив туди за паро місяців. Тусив зі знайомими білорусами.

Міша вже п’ять років тут живе, зараз працює в хостелі.

«На цій вулиці проститутки ввечері збираються. Вздовж усієї дороги» – розповідає.

Ідемо купувати хумус в крамничку – там теж його знайомі, говорять російською.

«Тут в центрі була інсталяція – веселка – в знак толерантності з ЛГБТ. Хотіла тобі показати, але її вже демонтували. Та, нема» – каже Юля. Вона навчається на режисурі, працює на білоруському радіо у варшавському офісі.

Беремо міські велосипеди, їздимо центром Варшави. Виходить швидше, аніж громадським транспортом – на велосипедних доріжках немає корків.

Ботанічний сад на даху бібліотеки Варшавського університету – гарно і безкоштовно.

Маленький букіністичний ринок. Продавець бачить, що розглядаю Капусцінського, каже:

«Бери одразу три книжки, віддам за 50 злотих. Увесь світ читає Капусцінського, то ж відомо! Бери, не пошкодуєш.»

Переконав, король маркетингу.

«Ідемо на «павільйони», у кожному барі беремо по пиву або шоту – і в наступний» – кажуть знайомі. Ввечері тут аншлаги. Ті, кому не хватило столика, сідають просто на бордюр. Грає «The Smiths».

Над Віслою ввечері збирається молодь з пивом або вином. Якщо тут осінню людно, то літом, певно, фестиваль безперервний.

«Я так і не зміг це місто полюбити. Воно мені чуже, емігрантське, – розказує знайомий Женя з Мінську.»
wolfram
wolfram,Jullien_fall,Olena Herasym
2016.04.09
1979
мандри, Польща, Європа, Краків, Варшава
data-yashareDescription="«Я не знав, як написати про ці мандри. Та й сумнівався, чи варто писати взагалі. Зрештою, знайшов потрібну форму: окремі фрази, моменти. Голоси людей, яких запам'ятав, кольори міст, де був.» Ми розпочинаємо серію матеріалів із подорожей Європою. Наш журналіст дев’ять місяців був «на дорозі». У першій частині – записки із Польщі." >
Група СКАЗу: