Сало, тиша та урок історії
Сало, тиша та урок історії
Ми продовжуємо серію матеріалів із подорожей Європою. Наш журналіст добряче наїздився, і тепер згадує те, що чув і що бачив. У цій частині – записки із Білорусі.
Сало і «Рак»

Електричками їхати до Бресту – цілу вічність. Але дешево.

Десять хвилин до кордону, підходить до мене бабуська, каже:
«Студентику, ти алкоголь не перевозиш?»
«Ні.»
«То візьми у мене горілку, коли проїдемо кордон – я заберу.»

Жінка витягує із величезної сумки пляшку і тицяє мені. Ховаю у наплічник.

П’ять хвилин до кордону, вагоном проноситься дядько років сорока і голосить:
«Куплю зайчики, у кого є зайві зайчики?»

Заходять прикордонники. Жінка із п’ятьма слоями тоналки та крикливо підведеними очима іде моїм рядом. У неї зачіска – наче вона зібралась, як мінімум, на весілля. Завивка, біле фарбоване волосся. Надворі зима – а вона на високих підборах та у короткій спідниці. На грудях звисає міні-комп’ютер, вона ручкою тицяє по клавішах і вводить дані паспортів. Усі присутні заздалегідь уже заповнили міграційні картки. Візи в Білорусь не потрібно.

«Ти знову за своє? Скільки в тебе там кілограмів сала? – кричить інший прикордонник з вусами до когось. – Ану відкривай ту сумку.»

Сумка справді набита салом. Зо п’ять хвилин двоє хлопців та страж білоруського кордону вияснюють стосунки. Врешті, чоловік міняє гнів на милість і питає поради в присутніх, що йому робити. Електорат одноголосно просить дати хлопцям спокій, там тільки чуть-чуть того сала, кому ж з того зле.

Електричка, уже білоруська. Український «човник» мовчки тицяє провіднику кульок, той так само незворушно його забирає і йде далі продавати квитки.

Четверта ранку в Бресті. На вокзалі – наче в антиутопії. Велика сіра споруда, камери – що декілька метрів, слідкують за тобою.

Центр міста, безлюдно, тільки один п’яний чоловік несеться в мою сторону.

«Парєнь, маєш прікуріть?»
Даю йому запальничку.
«Ти аткуда?»
«З України.»
«Аааа, ну вот, держи» – витягує з кишені цукерок «рак» і простягає мені.

Стюардеса в «чебуречній» та Білорусь у Білорусі

Мінськ. Вперше за останні роки бачу класичного неформала – гота. Такий собі привіт із 2006 року.

Чебуречна. Підходить офіціантка, яка більше схожа не стюардесу. Міні-спідниця, блузка в обтяжку, манікюр, завивка, макіяж, височезні шпильки.

«Што будєтє кушать, дєтки? – питає. За хвилину кричить через увесь зал. – Маша, здєлай чєтирі чєбурєка і трі барщя!!!»

У неї на лиці вираз із серії «ну що вже тут, нагодуємо вас, нещасні». Згодом вона знову приходить і кричить мені: «кушай бистрєє, я хачю тарєлку убрать».

В центрі Мінську, втім у закапелку, який знайти випадково майже нереально – цілий арткомплекс: книгарня «Логвіноу», кафе, крамничка та галерея сучасного мистецтва «У».

Проблеми із реєстрацією, судові позови, штрафи – лише частина державного тиску на них.

На стелі книгарні – наклеєні зірочки із іменами тих, хто допомагав зібрати суму на оплату штрафу. Книгарня чотири рази подавала клопотання про отримання держреєстрації, але кожного разу отримувала відмову. А потім – штраф за розповсюдження книжок без реєстрації. Кафка, привіт.

Там наче Білорусь у Булорусі – те, якою вона мала би бути. Всередині книгарні зустрічаю письменників, поетів, перекладачі, просто студентів. Говоримо про мандри, літературу. Усі вони гарно і стильно одягнуті, що є парадоксальним, враховуючи фешн-магазини довкола у стилі «совок, прійом».

Коньяк, Історик, музиканти

Міша, йому близько сорока років, дуже наполегливо хоче випити зі мною коньяк просто посеред вулиці. Витягає його із кулька, надпиває і знову ховає.

«Я вот нє всьо панімаю, што ти гаваріш па украінскі, але мова ця дуже красива» – каже.

Міша запевняє, що він за походженням також українець. Мовне питання його ну дуже вже турбує. Але він переконаний, що вже запізно вчити якусь мову у його віці, і жодної аргументації не сприймає. Допиває коньяк, просить передати за нього привітання Україні та зникає.

О другій ночі – Універсам Центральний. Чи не єдине відчинене місце довкола. Всередині шумно і весело. На вулиці – тихо.

«Ей, парні, ви на какіх єзиках разгаваріваєтє?» – до нас підходять двоє пацанів, геть п’янючих.

Пояснюємо із другом, що він – білоруською, а я – українською.

Наступні десять хвилин один із хлопців, який назвався Істориком, переконує мене, що у Білорусі все прекрасно, цитую: «у нас спакойна, на уліцах – чіста». І завершує промову епічною фразою: «Ну вот скажи, как Расія может с вамі ваєвать? Вас унічтажают амєріканци! Ну пасматрі на карту міра! – Історик тицяє пальцями в уявну мапу в повітрі. – Ну вот здєсь Ви, здєсь Расія, а вот здєєєсь – Амєріка!». І якщо вірити п’яній жестикуляції Історика, то Росія знаходиться ледь не в Канаді, а Америка – приблизно на місці Молдови та Румунії.

Посеред ночі когнітивний дисонанс – від шаленого виступу вуличних музикантів у підземному переході. Ось відос:

«Влада цілеспрямовано руйнує старі будинки. Вони наче їх планують реставрувати, розбирають дахи – і залишають на декілька років. Від дощів, снігів – будинок остаточно руйнується. І його зносять.» – розповідає знайомий Євген.

На вулицях майже безлюдно. На величезних площах – тільки поодинокі перехожі. На широких автодорогах – жодних корків.

Тиша.
І чисто.


*відео Jaŭhien Cichanaŭ
wolfram
Марина Мітла, Jaŭhien Cichanaŭ
2016.04.23
1791
Білорусь, Мінськ, Брест, мандри
data-yashareDescription="Ми продовжуємо серію матеріалів із подорожей Європою. Наш журналіст добряче наїздився, і тепер згадує те, що чув і що бачив. У цій частині – записки із Білорусі. " >
Група СКАЗу: