Героїн, баян, туалет
Героїн, баян, туалет
Наша шалена журналістка Марина Мітла місяць жила в Туреччині та провела експеримент: влаштувалась на роботу в нічний клуб. Про танці на столі, наркотики та чоловіків читайте далі.
Зміна професії для журналіста на деякий час – то нормальна практика. Не дарма ж її жартома порівнюють із проституцією. Міняєш види діяльності, неначе повія чоловіків. Тільки не заради грошей, а щоб вгамувати інтерес. Спочатку цей матеріал мав бути чимось з розряду travel-журналістики, і перший тиждень свого перебування в Туреччині я ревно намагалася вникнути в тонкощі мусульманських традицій, насолодитись красою гір і смаком анісової горілки ( чорт би її взяв з такими страшними похміллями).

Стоп, кому я брешу, для чого описувати другорядні речі? Про романтику тут також буде. Тільки про іншу: романтику повного неадеквату (опа, яке визначення), а точніше про консумацію, чоловічу психологію, турецькі танці і звісно ж – про наркотики.

Для початку: що таке консумація. Тут Вікіпедія мене насмішила, адже говорить, що то одна із складових шлюбу, ледь не магічний ритуал навколо ліжка наречених. Може десь таке визначення і має право на існування, але в сучасному світі – це звичайна робота: дівчина продає свій час (ніякого сексу), розважаючи клієнта бару, аби той витратив на неї якнайбільше грошей, що дуже вигідно власникам громадського закладу. В принципі, той самий психолог, тільки не в кабінеті з кушеткою, а за столиком бару.

Не знаю, який мене біс поплутав підписатися на це, адже сто разів чула про сексуальне рабство в Туреччині, і різні такого роду страшилки. Мабуть так чинять, коли критично не вистачає емоцій. Тому, нічого не перевіряю, а купую квиток на літак, який щасливо долетить до ще однієї сторінки життєво-журналістського досвіду. Аве, батьків не навідала думка розпитати про деталі цієї поїздки, всі були надто налякані можливістю терактів.

І. Мовчання. І тут мені стало страшно

23:30. Я прилітаю до нічного Ізміру, і все ніби чудово з погодою і настроєм, тільки от передчуття безпроблемної подорожі немає. Загубили багаж, ну звісно ж. Через годину пошуку я виходжу з дверей аеропорту і розумію, що ніхто не зустріне, адже подумали, що передумала летіти. Але тут прийшло смс, і через декілька хвилин з машини вийшов ВІН. Ні, не Ален Делон, а сивий чоловік, який зі мною навіть не привітався, мовчки відкрив багажник, мовляв, розбирайся зі своїми валізами сама. Ну, ок. Ми їдемо. Десять хвилин, п’ятнадцять, півгодини – жодного слова. І сотня думок в голові, куди на*уй він мене везе???

Через три години приїжджаємо до заправки, на території якої також розташований задрипаний готельчик. Довкола лише гори. На годиннику третя ночі. Мій мовчазний знайомий показує рукою, аби ішла наверх. Я піднімаюся, і чекаю, поки принесуть ключі від кімнати. Нікого немає, всі інші дівчата зараз на роботі. До мене прибігла півбідово російськомовна жінка років сорока, відчинила кімнату, і єдине, що сказала це: «завтра поговорим, ложитесь спать». Ну, спать так спать.

Мамочка, подумала я, справжня сутенерка – втомлена життям досвідчена почесна працівниця цього сраного борделю, де тобі навіть не можуть толком нічого пояснити. Її ім’я Меріам, а неофіційно – Шептунья (бо вічно ходить і говорить сама з собою, схожа зранку на сільську знахарку, котра відливає яйця і має довге розтріпане в усі боки волосся).

Ну що ж, я влягаюсь спати, мечеті починають співати вранішню молитву. О 3 дня виходжу на коридор, і тут знову нікого немає. Всі сплять після нічної роботи, котра закінчується зі сходом сонця.

ІІ. Правила і сусідки. Перший робочий день

Ще через годину я почула жіночі голоси в холі. Нарешті спускаюся вниз і бачу декількох дівчат за столиком. Ми вітаємося і йдемо пити каву. Мені розповідають, як працює ця «кухня»: тут писаних правил, контрактів і штрафів як таких немає. Лише одне: вісім резинок – норма, за яку ти отримуєш зарплатню (тобто клієнти за одну ніч мають купити для тебе вісім стаканів якогось напою: води, пива, ракії, і один стакан ти п’єш 10 хвилин).
Все просто: на початку ночі вітаєшся за руку з відвідувачами цього закладу, кажеш «мераба» (що в перекладі з турецької означає «привіт»), потім повертаєшся за свій столик і чекаєш, поки тебе покличе офіціант до котрогось з клієнтів («муштир» по-турецьки). Якщо за ніч у тебе є цих вісім стаканів – ти отримуєш 50 доларів, але напити можна і на цілих 100, як пощастить.

Проблем із поліцією у цього закладу не буває – самі копи є його відвідувачами. Ну, звісно ж, які ще можуть бути розваги у глухому турецькому селі посеред гір і виноградників.

О 9 вечора всі повинні вийти на роботу. Сьогодні тут транслюватимуть футбол, отже буде людно, і мені дуже пощастило, як пояснили дівчата.
Що ж, надіваю коротку сукню і туфлі на високих підборах (то така «уніформа»), роблю макіяж та йду працювати: переді мною напівтемне цокольне приміщення з десятками столиків, вкритих вишневими скатертинами. Ніби тут хтось має святкувати весілля. Я присідаю за один із них до своїх співробітниць. Чекаємо ще зо дві години закінчення футболу і початку власне роботи.

Вмикають музику, офіціанти розсаджують дівчат до різних чоловіків. Один з них підходить до мене і питає, чи я танцюю на столі. Хм, та мабуть, якщо так треба (як виявилось – один танець у клієнта на столику, поміж усіх цих пляшок, цигарок, огірків і картоплі фрі – дорівнює одному стакану, тобто одній резинці).

Спочатку було трохи не по собі залазити на той стіл, я довго вагалася, але потім підійшов офіціант, взяв за руку та допоміг. Ну, що ж, танцюю. А що робити?) Потім це повторилося ще декілька разів, і в мене на зап’ясті вже утворився цілий браслет з тих резинок, і робота навіть сподобалась.
Тут швидко йде час, ти спостерігаєш за п’яними чоловіками, котрі танцюють турецькі народні танці, намагаєшся зрозуміти їхню мову, вони намагаються щось сказати тобі російською, п’єш з ними, і так настає світанок. Надзвичайно прекрасний турецький світанок, яким можна милуватися вічно. Потім забираєш свою зарплатню і йдеш їсти традиційну чорбу (густий суп, турецька народна страва), ще трохи жартуєш і ділишся враженнями від роботи з іншими дівчатами, та й ідеш спати. А надворі вже ранок.

З часом я починаю знайомитися зі співробітницями ближче, і у кожної тут своя цікава історія. Ще б пак, не кожен додумається обрати таку «професію». Тут переважно працює 10-20 дівчат. В мене з’являється три улюблених співрозмовниці.

Дінара
25 років, приїхала з Киргизстану, до того раніше у такій сфері ніколи не працювала. Питаю, для чого це зробила: «в мене двоє дітей, з чоловіком розлучилася, бо він мені зраджував і сильно побив… за те, що викурила цигарку в дворі. Для мусульман – це нормально. Хочу заробити грошей, щоб поїхати кудись із дітьми. Батьки про цю роботу нічого не знають, думають, що я працюю помічником адміністратора в готелі».
«Ах, Ира, ты такая спокойная, Рената ж ты моя Литвинова» – любила вона повторювати кожного дня. Я живу з нею в номері вже 2 дні. І проживу ще місяць.

Оля
В Туреччині вже декілька місяців разом із подругою, 28 років, з Казахстану. На першій роботі не пощастило, тому приїхала сюди, потрібно висилати додому гроші: «Я розлучилася з чоловіком рік тому. Він – іранець, а точніше – іранський рекетир. Сходжу з розуму від цієї роботи, вже надто довго це тягнеться. Скоро додому».

Ксюха
Приїхала з Росії, 28 років, мама думає, що вона в Петербурзі. Така ж сама шукачка пригод як і я: « Знаєш, я 4 роки пропрацювала в банку, потім мені це набридло. Навчилась танцювати, працюю в клубах. Але зараз вдома роботи нема хорошої. Подобається весь час подорожувати. Хочу в Індію знову поїхати, заробити тут гроші. Заміжня не була. Всі чоловіки – мразі, я вважаю».

І таких історій тут можна наслухатись сотні, ідеальне місце, щоб писати романи про тяжку жіночу долю.

ІІІ. Патрон або Папа і собака . Він же ж одна і та сама особа

Як виявилось згодом, мовчазний чоловік, який забирав мене з аеропорту – і є власником цього веселого закладу. А ще людиною, про яку ходять страшні легенди, мовляв, колись він вбив одну дівчину, котра теж приїжджала сюди працювати, як і я. Через те, що вона не захотіла піти з ним в ліжко.

Не знаю на рахунок цього, але те, що він не зовсім адекватний, я певна.
Такий от образ: чоловік, який розлучився зі своєю дружиною багато років тому, але вона й надалі допомагає йому вести справи. Зараз він живе зі своєю собакою, яка не відходить від господаря ні на крок. Робить пластичні операції, щоб бути привабливим для молодих коханок, і ненавидить мобільні телефони. Коли бачить їх у когось в руках – то починає злитися.

Одного разу запрошував і мене до себе в кімнату - випити віскі, але я на той експеримент все-таки не наважилася, адже мою співробітницю він там вкусив в прямому значенні. Називається: от що життя з собакою робить з людьми. Його справжнього імені я так і не дізналася.

ІV. Мої улюблені наркомани

Чи то я їх улюблена дівчина – так було би правильніше, адже тут не ти обираєш.

З часом у кожної з’являються постійні чоловіки, з якими ти сидиш. Постійність є всюди, навіть у такому оригінальному закладі. Наді мною весь час жартували, що я притягую одних лише наркоманів.

Хасан
Він більше всього на світі любить екстазі та завжди приносить мені чудові косяки з гашишем. Коли я сиділа з ним за столиком вперше, то дуже здивувалася, як з людини може витікати стільки поту. Він пояснив: від екстазі підвищується температура, і просив просто витирати салфеткою його лоб. Ну, як казав він сам: «проблєм нєт, нормаль». А й справді, що таке норма? У кожного свій кайф.

Героїна-баян
Це я так називаю свого найоригінальнішого клієнта, і чи не найоригінальнішого чоловіка в моєму житті. Його справжнього імені не знаю.

Одного чудового вечора він підійшов до мене дуже сильно обдовбаний, і почав дико скакати посеред танцполу. А ще в нього були підфарбовані очі чорним олівцем, він щоразу туди тикав і кричав – оріджинал, тобто – справжні. Через декілька хвилин потягнув за руку в сторону туалету, вказав пальцем на вени і сказав: «героїн, баян, туалет», що означало – йдемо колотися в жіночий туалет. Звісно, нікуди я з ним не пішла, і ми продовжили далі просто скакати.

Мустафа
Драг-диллер, який знає англійську мову і ненавидить Туреччину. В перший вечір нашого знайомства він вдарив офіціанта кріслом по голові, коли той відмовився принести йому цигарки: «Я все своє життя прожив у Німеччині, вісім років тому повернувся до рідних в це факін село. Тепер я тут головний барига. Але все нормально, колись я лікувався в наркологічній клініці півтори роки, так що тепер не колюсь. Я не люблю свою дружину, я не люблю цей хріновий заклад, ти мені подобаєшся, з тобою весело».

Ще був Ібрагім, який мав трактор, Хельмут, який просив надівати на голову хустку і ставив біля мене феєрверки, дід 70 років, який залазив на руру для стриптизу, хлопець, який завжди брехав, ніби потрапив в автокатастрофу, і через це вчора не прийшов, Псіх, який весь час себе облизував, і ще хтось щоразу повторював три слова і пхав собі руку в ширінку: ярак, саксофон, лютфен (це приблизно означало: відсоси мені, будь ласка), але це ми пробачаємо, бо він точно нездоровий. Багато кого, звісно ж, забула – нюанси роботи. Але всіх їх об’єднує любов до вирощування винограду, випивки, наркотиків і жінок. І ще одне, як сказав мені Мустафа: тут всі чоловіки одружені. Хм, як я сама не здогадалась.

Останнього ранку, коли сідала в таксі до аеропорту, до мене підійшла Меріам: «Приезжай сюда в августе, здесь будет хорошая робота после Рамадана». Ну, що ж, подумаю.
Марина Мітла
Марина Мітла
2016.06.13
2333
Туреччина, робота, консумація, мандри, експеримент
data-yashareDescription="Наша шалена журналістка Марина Мітла місяць жила в Туреччині та провела експеримент: влаштувалась на роботу в нічний клуб. Про танці на столі, наркотики та чоловіків читайте далі." >
Група СКАЗу: