Ейфелева вежа, трава, емігранти
Ейфелева вежа, трава, емігранти
Ми публікуємо четвертий матеріал із подорожей Європою. У цій частині – спогади із Парижу, Руену та Леону.
Ейфелка і «бджоли»

Якщо Франція – то Париж. Це масштабний стереотип, візуалізація якому – Ейфелева вежа.

Якось довелось читати матеріал про Францію, аби вирішити чи, публікувати його у «СКАЗі». Журналістка, прогулявшись Парижем, винесла вердикт, що місто втратило свою душу.

Моя подруга, почувши про таке, усміхнулась і зауважила, що це місто, як і будь-яке інше, у різні часи мало різний ритм, характер, ментальність, а якщо висловлюватись метафорично, то й різну душу.

Близько 23 вечора. Ще на в'їзді в місто видно Ейфелеву вежу. Втім, більшість дороги проводимо у тунелях – для зручності місто наскрізь перерите підземними дорогами. Та це не рятує від корків. Рух тут шалений. Легкові автомобілі, вантажівки, які їдуть по роботі, мотоциклісти. Аби поїхати будь-куди у Франції, майже завжди доводиться перетинати Париж, адже це епіцентр основних трас країни.

Сьома ранку, місто прокидається. Рух ще інтенсивніший, аніж ввечері.
Мотоциклісти, наче божевільні бджоли, обганяють інші транспортні засоби з усіх боків, порушуючи правила дорожнього руху.

Наше авто обганяє жінка із малим сином. Паркують мотоцикл біля школи. Матір допомагає злізти малому, він знімає захисний шолом, бере кошик з обідом і біжить на навчання. Жінка сідає назад на мотоцикл і одразу ж зникає в шаленому паризькому дорожньому русі.

«Вам нє нада мєталобрухт? Хароший, аддамо нєдорага!» – підходять до нас двоє чоловіків, армянинів чи що. Вони працюють на будівництві. Їхня російська так само жалюгідна, як, певно, французька. Пападякую, але ні, не треба.

Ідемо далі. Чоловіки п'ють каву, жують круасани, читають ранкові випуски газет. Бізнесмени та бізнесвумен спішать до своїх офісів. Балаган.

Ейфелева вежа. Надворі пізня осінь, холодно, але людей багато. Довкола темношкірі пацани барижать статуетками ейфелки, брилками та іншим туристичним гівном, розклавши його просто на килимку посеред асфальту. З усіх кутків чути сміх та музику. Карусель через дорогу нагадує кадр із 4 сезону «Американської історії жахів». Поруч ідуть двоє темношкірих хлопців, один із них несе на плечі ввімкнутий магнітофон із репчиною.

Опівночі Ейфелка блимає декілька хвилин. Довкола залипають туристи, фотографуються, цілуються.

На ніч вежу вимикають. Економія. Згадую Високий Замок у Львові та телевізійну вежу, яка горить цілу ніч.

Четверта ночі. Багато щурів. Вони плавають у Сені, перебігають вулиці, нишпорять у смітниках і лякають нас несподіваними маневрами. Люди поховались, лише над річкою зустрічаємо компанію студентів, які, попри холод, сидять на бетоні, грають на гітарі та п'ють вино.

Знаходимо міст, який засвітився у фільмі Бертолуччі «Останнє танго в Парижі» та будинок, у якому, власне, відбувались події у картині.

Бариги, проститутки і Моне

Про існування Руену до того, як туди потрапив, я не знав. Виявилось, що це шикарне місто із двома величезними костелами в центрі.

Незвично, коли середньовічна готика поєднується із автоматичними дверима, плазмовими телеекранами та плакатами із зображеннями панків всередині.

Трохи далі, біля виїзду з міста, є гора. Звітам відкривається краєвид на місто, його розтинає Сена. Там ж є репродукція картини Моне, на якій зафіксований той ж вид.

Купа туристів і місцевих відпочивають, роблять знімки. У віддалених місцях шукають усамітнення збудженні пари.

Збудження переживаємо й ми. Хоча радше адреналін. Опівночі у темному парку на нас несеться двометровий темношкірий пацан. Довкола нікого, найближчий ліхтар за 50 метрів. «Ну все, алілуя» – проноситься у голові.

Та хлопець лише цікавиться, чи не потрібна нам марихуана.
Яке щастя, що цей загрозливого виду кремезний тип виявився всього лише баригою.

Схожа ситуація виникає і в іншому французькому місті – Леоні. Просто посеред центру до нас підходить хлопець років двадцяти із косяком у руці та починає рекламувати товар. Слово за слово, і дізнаємось, що він поляк. Чому він торгує наркотиками в неділю вдень на центральній площі Леону, ми так і не запитали. Шляхи господа незбагненні, відомо ж.

Опівночі в центрі Руену майже безлюдно. А нам страшенно хотілось двіжу: на людей поглянути, себе показати. На підтвердження ще однієї біблійної тези «хто шукає, той знайде», ми забрели в район проституток. Як виявилось, справжній рай для непосидючих срак посеред ночі.

Музика лунає з усіх кутків, а вулиці наповнені борделями, стрип-клубами, казино та шаурмою. Трохи вульгарні куртизанки в тигрових міні-спідницях оцінюючи поглядають на прохожих, наче визначають розмір та товщину гаманця (або й не тільки його) та курять сигарети слімси. Помічаємо також майже двометрового худющого темношкірого ледібоя, із жіночою сумкою та величезним талантом вертіти бедрами. Проститут з відвертою нудьгою на лиці підходить до дверей в під'їзд і натискає номер квартири. Ще за годину знову його помічаємо, на цей раз ледібой прямує уже в іншому напрямку.

Франція – це інтернаціональне асорті. Окрім біженців, наркоторговців, повій, ми зустрічали безліч темношкірих, мусульманів звичайного середнього класу. Пригадую двох мусульманських жінок «на лабутенах і в а*уїтільних штанах», з айфонами та цигарками. Втім, із хиджабом на голові. Трансцендентний страх, данина традиції чи звичка?

Всяке інше

Кухня Франції асоціюється із жабами, равликами та іншими непридатними для українського шлунка тварями божими. На жаль, насолодитись гастрономічними традиціями не вдалось, бо у Франції одні з найвищих цін по всій Європі. Мандруючи-бомжуючи, доводилось перебиватись таким-сяким харчем з маркетів. До слова, мережа «Ашан» тут – несусвітній жах. Сморід, напівпорожні полиці, дивний контингент. Зате камер і охоронців вистачає. Винести щось – великий ризик.

І ще момент – якось нам відмовились продати пляшку сидру за дріб'язок у 10-20 євроцентів. Касирка мовчки тицьнула рукою в скриньку для пожертв і відвернулась.

Перетинаючи Францію, від півночі до Провансу, а потім до Атлантичного узбережжя, спостерігав рівнини із величезними пасовищами та коровами, які медитативно паслись собі. Я пригадую старі млини та зруйновані садиби хтозна якого століття. А також вітряки, сонячні батареї та виноградники. І ще гори, французькі Альпи.

О четвертій ранку на узбережжі, неподалік Барфлеуру, я виглядав океан. Ішов уперед, ноги грузнули у піску та калюжах соленої води, втім, через відплив, до початку Атлантики так і не дійшов. Але я чув шум. І відчував запах.
Pavlo Kyryk
Julia Kyryk, Roman Butym
2016.07.06
2988
подорожі, Європа, Франція, Париж, Леон
data-yashareDescription="Ми публікуємо четвертий матеріал із подорожей Європою. У цій частині – спогади із Парижу, Руену та Леону." >
Група СКАЗу: