Оксана Бабенко: «Журналіст повинен бути каталізатором інформації»
Оксана Бабенко: «Журналіст повинен бути каталізатором інформації»
Журналістика вже давно набула принципово нового нестандартного формату. Змінюються погляди, світогляд, тренди. Змінюється історія. І саме журналіст – молодий, амбітний, ініціативний та креативний –, готовий віддавати себе професії двадцять чотири години на добу, – творить сучасний медіапростір. Черговий матеріал серії інтерв’ю «БІЛЯ ТЕБЕ» саме з такою людиною – нашим співрозмовником стала Оксана Бабенко.
Чому, на твою думку, сучасна молода людина, яка іде навчатися у ВУЗ, обирає професію журналіста, зважаючи на те, що ми живемо у еру глобалізації, де існує надлишок інформації, швидкий темп її колообігу?

Існує таке поняття як «інформаційне сміття», тобто, ти блукаєш Інтернетом і розумієш, що того, що дійсно зачепить твою увагу, немає. Або є якийсь супер-заголовок, але коли ти відкриваєш статтю, бачиш або мало що корисного, або просто бездарно написаний матеріал. Зараз чимало людей вважають себе журналістами, хоча насправді такими не є. Тому навчатися журналістиці професійно ідуть люди, які хочуть виокремити від ірраціонального – раціональне, зерно від полови і дійсно подавати інформацію доступно, цікаво. Споживач інформації може прийти на подію, але не побачити того, що побачить журналіст, який постійно перебуває в темі, у вирі новин. Мені здається, що журналіст повинен бути каталізатором інформації, даючи щось нове, цікаве і доступне. Не менш важливо оперативно доносити інформацію до споживача.

Чи повинен журналіст завжди бути в тренді? Чи можна журналісту «вдарятися» у нонконформізм?

Я думаю, що журналіст не зобов’язаний бути в тренді. Це дивлячись, яку журналістську мету ти перед собою ставиш як професіонал. Для когось важливо постійно бути на екранах, бути почутим якомога більшою аудиторією, у той час, коли є велика частка журналістів, які не шукають для себе слави, популярності, а шукають змоги не мовчати. В Толстого є оповідання «Не можу мовчати». Мені здається, що це – про журналістику – коли ти не можеш мовчати, коли ти не думаєш, скільки людей тебе почує, наскільки це буде потрібно на даний момент. Можливо, мине декілька років і це стане потрібним. Публіцистика – поза часом. Мені здається, що завдання справжнього журналіста – створити щось позачасове, а не бути в тренді, оскільки тренд – це щось таке, що скоро мине.

У наш час журналістами також вважають блогерів. Чи доцільно так думати і співвідносити ці два види діяльності?

Іноді, звісно, блогерство можна вважати серйозною справою. Ті самі тревел-блоги можуть бути дуже актуальними та потрібними, оскільки проста людина не завжди може собі дозволити кудись поїхати, вийти за межі власних горизонтів. А такі блоги розширюють нашу свідомість і, можливо, навіть спонукають нас до того, щоби ми більше розвивалися, прагнути бачити щось нове. Проте, часом блоги бувають вкрай аматорськими, не надто цікавими. Скажімо, якщо говорити про б’юті-блоги, то це не завжди журналістика. Це більше схоже на скриньку порад або щось схоже на те (усміхається – авт.).

Зараз часто можна прочитати або почути фразу «нові медіа». Що під цим має розуміти пересічний читач? Чи є тенденція до нівелювання класичних медіа?

Я не бачу тенденції до нівелювання класичних медіа і не вважаю, що нові мають прийти, а старі піти (усміхається – авт.). Наприклад, взяти наручний годинник – він нам не потрібний, бо ми зазвичай звіряємо час на своїх мобільних чи на мільйонах інших гаджетів. Проте, ми носимо його, віддаючи данину традиціям, тому що він зручніший для нас, це предмет статусу. Нам не потрібно натискати на кнопки, щоби побачити котра година, він не вимкнеться під дощем. Так само і в медіа. Якщо людина звикла купувати ранкову газету, вона від цього не відмовиться, які б супер сучасні гаджети у неї не були. Бо вона потребує паперової концентрованої аналітичної інформації, яку не може забезпечити Інтернет. Якщо говорити про нові медіа, то до них відносять інтернет-журналістику, конвергентну журналістику – ту, яка поєднує у собі радіо, телебачення і Інтернет.

В сучасному медіапросторі набуває популярності так звана гонзо-журналістика. Яке твоє ставлення до такого медіажанру?

Якщо це справжня журналістика, то тут у будь-якому разі повинна бути присутня самоцензура. Багато людей каже про релятивізм і про те, що все у житті відносне. Я не згодна, все одно в нашому житті є місце для гуманізму, толерантності, дружби – це те, що не є відносне, те, що не можна перекреслити. Так само і в журналістиці: якщо ми не будемо ставити перед собою якихось внутрішніх рамок, ми просто в кінцевому результаті перейдемо в расизм, антисемістство. Це вже не буде журналістикою, оскільки в первинному своєму сенсі вона має залишатися об’єктивною і нейтральною.

Журналістика, особливо останнім часом, – це професія, яка знаходиться у групі ризику. Журналіст – людина, яка ризикує своїм життям і дуже часто його віддає за певну інформацію. Чи задумувалась ти про те, що ти також ризикуєш, обираючи такий шлях?

Колись мій брат дуже хотів бути журналістом, але наші батьки його відмовили, оскільки в той момент дуже гучною була справа Ґонґадзе. Коли вже я обирала свій шлях – батьки бачили, що це те, що є для мене природним. Звичайно, бували складні ситуації, особливо, коли ти потрапляєш на якісь мітинги. Не раз бувало таке, що я бувала у епіцентрі сутичок. Проте, страх відходить на задній план, він просто відключається. Хоча, я не можу сказати, що пізнала максимальний журналістський страх, оскільки мені не доводилось бувати у гарячих точках. Якби у мене був такий досвід, можливо, я би про це говорила інакше.

Яка твоя найекстремальніша журналістська діяльність на даний момент?

Був випадок, коли точилося багато суперечок через сквер Шептицького у Львові. Я постійно це висвітлювала. Одного разу я прийшла в момент грандіозної бійки: люди, які були проти побудови скверу, були моїми знайомими, а люди, які виступали за – абсолютно незнайомі, до того ж підозрілі. На мої запитання про те, хто вони і звідки – люди ховали очі, відверталися. Це вже говорило про те, що це якась підстава. Момент бійки був дійсно страшним, бо ти просто повинен був там перебувати, записувати розвиток подій, щоби потім висвітлити. Одним із найважчих моментів було взяття інтерв’ю у військових, які лежали у госпіталях. Я бачила людей без кінцівок, без частини черепної коробки, людей з покаліченою психікою. Це було дійсно морально важко.

Ти обрала собі діяльність репортера, який постійно повинен перебувати у вирі того, що відбувається. Чи вдається відмежовувати стресову діяльність і не переносити її на особистий простір?

Не завжди. У минулому році я практично щотижня бувала на похоронах бійців АТО. Я тоді лише починала кар’єру репортера. Коли ти ходиш на такі події, бачиш родичів загиблих, які не хочуть з тобою спілкуватися, але ти все одно підходиш до них з диктофоном, хоча, розумієш, наскільки їм важко... Проте, ти не можеш повернутися в редакцію без інформації, бо саме таким є твоє завдання. В той момент не вдавалося відмежовуватися. Хоча, з часом все таки вдається жити далі.

Чи можеш від себе порадити нашим читачам особливу для тебе публіцистику або ж авторів, яких варто почитати не лише журналістам?

Я би порадила Мирослава Мариновича. Це моє особисте відкриття. У нього кожне слово – окремий світ. Відчувається те, що Маринович не лише освічена інтелігентна людина, але й така, у якої багатий життєвий досвід, власна точка зору на чимало речей. Я придбала його книгу «Всесвіт за колючим дротом». Це надзвичайна книга про те, в яких умовах жили люди у концтаборах і як їм, попри усе, вдавалося залишатися людьми, гуманістами. Мені здається, що журналістика повинна базуватися на загальнолюдських цінностях, бо якщо такої бази не буде, її діяльність буде спрямована на антилюдяність.

Чи є якась тема, яка для тебе – табу?

Я не скажу, що існують теми, про які я б нізащо не писала. В таких випадках я би особливо притримувалася журналістських стандартів. Така моя робота. На даному етапі мені було б важко писати на тему секс-меншин. Був випадок, коли я відвідала виставу про зірваний Марш Рівності у Львові з метою написати про неї матеріал. До речі, прийшло дуже мало відвідувачів і це мене насторожило (усміхається – авт.). В той момент я зрозуміла, наскільки важко секс-меншинам жити у сучасному суспільстві, наскільки вони потребують розуміння та гуманного ставлення соціуму до них. Це такі самі люди. В першу чергу ти маєш їх поважати. Проте, покищо про це я писати не готова. Це тема, у яку варто заглибитись і, можливо, показати її з різних боків. Вона викликає дуже великий конфлікт у суспільстві, хоча, я вважаю його надуманим. Я не змогла написати про цю виставу, оскільки сюжет викликав у мене чималі протиріччя.

Давай змоделюємо ситуацію: у тебе є власний дім, сім’я, відносно стабільне життя. І раптом є можливість поїхати у гарячу точку висвітлювати те, що відбувається, безпосередньо у епіцентрі конфлікту. Чи ти б змогла пожертвувати тим набутком, що у тебе є, щоби раптово зірватися і виконати свій професійний обов’язок?

Чесно кажучи, я шукаю для себе такого партнера по житті, який би не обмежував мою професійну діяльність. Це для мене дуже важливо. Я не хочу бути під ковпаком заборон. Якщо ти вже обрав таку професію, ти маєш їй слідувати. На даному етапі я – регіональний журналіст, тому мені дещо важко про таке розмірковувати. На щастя, у нашому регіоні не було важких ситуацій. Проте, якщо у тебе є редакційне завдання, ти мусиш його виконати. Якщо ти відмовляєшся, ти автоматично стаєш ніким.

В країні, де йде війна і де гинуть журналісти, запитання про відчуття безпеки, як правило, викликає іронію. Що думаєш з цього приводу?

В даному контексті відчуття безпеки різко знижується. Мені пригадується ситуація, коли я стажувалася в провінційному виданні і наш офіс знаходився біля аеропорту. Якось над нами пролетів військовий винищувач, буквально над будівлею. Тоді ми подумали, що це обстріл, і всі лягли. Тепер, коли ми нещодавно втратили Павла Шеремета, рівень журналістської захищеності практично зник. Але, в принципі, коли він був? Щороку рахують кількість вбитих журналістів, і ця статистика не зменшується.

Коли мова йде за престижні міжнародні премії для журналістів, дуже часто переможцями стають саме ті, які висвітлюють події, що змінюють хід історії – про стихійні лиха, природні катаклізми, війну, екологічні катастрофи тощо. Як ти вважаєш, чи правильно за такі матеріали нагороджувати працівників медіа? Можливо, краще такі статті спрямовувати у русло соціальних меседжів?


Такі матеріали належать до найважчих. Перш за все, для журналіста. Якщо журналісту вручають нагороду за такого роду статті, то це нагорода за те, що він зміг побачити під особливим кутом зору те, чого не змогли побачити інші. Не кожен журналіст насправді може створити такий матеріал. Головне не порушувати журналістських стандартів і етики.

Які способи релаксу ти для себе використовуєш, щоби звільнитися від професійної напруги?

Часто я просто лягаю спати (усміхається – авт.). Іноді дивлюсь якийсь хороший фільм або читаю гарну книжку. Але все одно – після перегляду чи прочитання я напишу рецензію на цей фільм і книжку (усміхається – авт.). Журналіст – професія цілодобова. Це не робітнича спеціальність, коли ти на роботі спеціаліст, а вдома – Василь, Петро чи хтось ще. Тут такого немає. Якщо щось трапиться вночі, поруч тебе, ти будеш це висвітлювати у будь-якому випадку.

Чи бували курйозні випадки у твоїй діяльності?

Найвеселіші інтерв’ю, звичайно, з дітьми (усміхається – авт.). Діти дуже безпосередньо розмовляють. Коли дитина щось розповідає це унікальний матеріал, бо насправді розказати про світ так, як про нього розповідає дитина, не зможе ніхто (усміхається – авт.).

Якою ти бачиш українську журналістику через 5-10 років?

Я вважаю, що вона буде ще швидшою, ніж зараз. Журналісти зараз технічно оснащеніші, у них завжди зі собою різні портативні гаджети, тому вони в режимі реального часу можуть писати новини. Мені здається, що незабаром журналістика стане більш якісною. Є надія, що якіснішими стануть відео-стріми, картинка буде чіткою, гарною. Я думаю, що все буде значно краще (усміхається – авт.). Щодо себе, то я б не хотіла сидіти 10 годин в офісі, бути таким собі «сидячим» журналістом. Взагалі вчені дослідили, що творчим людям не варто сидіти у офісі, бо це зменшує їхній потенціал. Я би хотіла бути вільним журналістом, фрілансером. Це те, що мені подобається (усміхається – авт.).
Ложка Дьогтю
фото з особистого архіву Оксани Бабенко
2016.09.08
858
#БІЛЯТЕБЕ, Оксана_Бабенко, журналістика, медіа
data-yashareDescription="Журналістика вже давно набула принципово нового нестандартного формату. Змінюються погляди, світогляд, тренди. Змінюється історія. І саме журналіст – молодий, амбітний, ініціативний та креативний –, готовий віддавати себе професії двадцять чотири години на добу, – творить сучасний медіапростір. Черговий матеріал серії інтерв’ю «БІЛЯ ТЕБЕ» саме з такою людиною – нашим співрозмовником стала Оксана Бабенко. " >
Група СКАЗу: