Про чоловіків, жінок, моральні принципи, революцію та й узагалі...
Про чоловіків, жінок, моральні принципи, революцію та й узагалі...
Частина фотопроекту «Аrkadaş» та продовження журналістського експерименту в Туреччині наших журналісток Соні Чайківської і Марини Мітли.
– Чайківська, поїхали, тобі сподобається.

Це був той аргумент, якого я чекала протягом двох років, аби знову зібрати наплічник і поїхати. Байдуже куди і байдуже на скільки.

Кілька суконь, дві пари туфлів, півкіло штукатурики, засоби гігієни, купальник і в’єтнамки куплю на місці. Залишилось переконати батьків, що зі мною все буде гаразд і ні в яке сексуальне рабство мене не здадуть, в що, загалом, і мені не вірилось.

Ми полетіли.

Перший враження – жінки в хіджабах. От не могла я зрозуміти, нащо їм в 40-градусну спеку ці довгі плаття, закриті руки та хустини – Туреччина, ще з часів Ататюрка вважає себе проєвропейською світською країною.



Пересадка в Стамбулі і за 35 хвилин ми в Ізмірі. Далі – найважче, знайти водія який нас чекає. А його не було. Хвилин двадцять з хвостиком ми його розшукували, і мене вже «хапали» сумніви. Напевне нас кинули. Але Марина Мітла, була як завжди спокійна, та й мій досвід подорожей «насліпо» обіцяв нам неймовірні пригоди.

Месут – так звали нашого водія, нарешті дав про себе знати, і от ми вже їдемо в Дікілі, чудовими турецькими дорогами. Протягом двох годин ми бачили пустинні гори, і де не де оливкові сади.

– Ататюрк, – каже нам Месут і показує на скелю, на якій витесане велетенське погруддя легендарного турецького президента. Ми майже не спілкувались з нашим водієм, бо звичайно, англійської він не знав. Вже згодом, після години дороги, коли він нас вгостив жахливою турецькою кавою і розкішним пляцком з сиром та шпінатом, ми розговорились. Есперанто, емоції і жести допомогли нам сяк-так порозумітись.

Дікілі. «Казіно Чаті»

Ми заїхали на подвір’я якогось пансіонату, і в мене почався приступ паніки, який я намагалась приховати сарказмом. Рабство – привіт!

В пансіонаті працювали лиш опецькуваті, товсті і брудні чоловіки, які намагались говорити до нас жахливою англійською, але зрозуміти, чого вони від нас хотіли, ми так і не змогли. Ми випили чаю з мензурок (такі маленькі грушеподібні склякни, з яких усі турки п’ють міцний гарячий чай) і нас поселили з Мариною в маленькі окремі кімнати. І тут мені захотілось плакати. Про те, що в моїй кімнаті кондиціонер вперто не хотів вмикатись я мовчу, а заглянувши в душ я зрозуміла – приїхали.

Дві години я пробувала заснути, але коли мені це не вдалось, я пішла на пошуки когось живого в цьому притоні. Хотілось побачити дівчину чи жінку, і дуже хотілось аби вона говорила англійською, або, бодай російською.

Але до третьої години було тихо як в могилі.

Після обіду виразивши незадоволення своїми «люксовими» апартаментами, нам таки дали пристойну кімнату, а дівчата, які почали виповзати на світ божий нас запевнили, що «все гаразд, вас не здадуть на органи».



Про суть роботи, у своїх записках вже говорила Марина(читайте тут). Як ми висиділи першу ніч, я не згадаю вже тепер, але другого дня добре відіспавшись, та наївшись турецької томатної чорби(зупа така,– авт.) ми вирішили, що не все так і погано.

Про моральні принципи

Все дуже просто. На такій роботі їх немає. Або ти, або тебе. Ми приїхали не в п’ятизірковий готель на «ол інклюзів». Нам не намагались показати турецьку гостинність за наші гроші, ми були персоналом зі сфери послуг.

Чому я маю бути привітною і усміхатись до незнайомих чоловіків, я не могла довго зрозуміти, поки мені сухо не пояснили – «бо так треба». Тобі платять за те, що ти симпатична, доглянута, і можеш щось цікаве розповісти цим туркам. А як їм розповідати «щось цікаве», коли англійською вони ні бум-бум, а російською лиш – «красівий девушка, хороший жена» і «я тебя люблю» я й дупля не різала.

Дратувало те, що ці турки намагались мене обняти, поцілувати в щоку(дехто пропонував палкі поцілунки в губи, але я на таку авантюру і за сто доларів не погодилась би), деякі намагались мені шию облизати, або й проковтнути мій палець при поцілунку в руку. Після цього, я вирішила руки не мити. Жартую. Страх підхопити якусь турецьку болячку був вищий аніж мої маленькі особисті помсти.

Найважчим було грати «в кохання» з тими ж турками. А приходили вони власне за цими іграми. Акай, чи то менеджер, чи то бухгалтер, щоб його холера нагла взяла, того закладу всіляко намагався пояснити, що театр, це те, що приносить закладу і нам «шалені» гроші.

«Любити» мозок чоловікам, мабуть, єдиний спільний талант усіх дівчат, тому я намагалась бути максимально натуральною у цій справі.



Про турецьку любов

Це як у школі. Ти будеш зі мною гуляти – і я тебе кохаю. У турків - приблизно так само. Вгощають тебе випивкою: склянка – ти така прекрасна. Друга склянка – я тебе кохаю. Майже усі, хто мене вгощав пивом, віскі, чи їх злощасною ракією – мені це говорили. Ще склянка – і тобі пропонують руку та серце, фінансову стабільність, дорогі подарунки і неймовірний секс. Четверта склянка – і ти дізнаєшся, що в новоспеченого нареченого вже є дружина і мінімум двоє дітей, але у них все складно, а він, ще у свої 49 такий молодий, і йому так хочеться молодого тіла та гарячої крові.



Були дівчата, які щиро вірили у їхні зізнання, і у те, що вони після роботи, обов’язково приїдуть з дорогим діамантовим колечком в 5, а то і 10 каратів, заберуть їх і життя вдалось. Мені було дуже жаль їх, адже наслухавшись історій про «турецьку любов» вони уявляли, що кожен наступний – їх принц, а вони потрапили у казку. Я бачила їх сльози і розчарування, намагалась їх якось втішити, але що довше я жила серед цього театру, то більше мене дратувало те, що людей не вчить ні досвід, ні помилки.

І одного разу я стала принциповою сукою з шматком льоду замість серця.

Про турецькі будні

Ми багато гуляли Дікілі, турецьким селищем, на березі Егейського моря. В центрі кожного населеного пункту в Туреччині обов’язково стоїть пам’ятник Ататюрку, як нагадування про те, що одного разу консервативна мусульманська країна вирішила рухатись разом із Європою. Не зважаючи на шалену спеку люди прокидались близько полудня. Половина жінок продовжувала ходити в хіджабах, друга – в відвертому вбранні, яке оголяло усі цікаві місця, та з ретельно виведеним мейк-апом. Я й уявити не могла, як ці жінки витримують такий клімат ховаючи своє лице під щільним шаром тонального крему, консилеру, пудри та рум’ян. Мене дивувало те, як їм не злипаються очі під важкими від туші віями, та як не обсипаються їх тіні. Що цікаво, яскраво фарбуватись починають дівчатка ще з 12-річного віку. Ті туркині, з якими я мала справу, були завжди нафарбовані, не зважаючи чи це робочий час, чи ідуть вони позасмагати до моря. Вони, мабуть так і засинали з макіяжем, а прокинувшись, лиш його поправляли, або й малювали все заново.



Що стосується чоловіків – вони так само люблять красу: зранку усі обов’язково відвідують перукарів, які охайно голять їх «живим» лезом, причісують своє чорне важке волосся, закріплюючи гелем, доглядають за бровами і обливаються парфумами. Літрами парфумів.

А вже потім ідуть на роботу.



По обіді, коли сонце починає пекти найдужче – чоловіки п’ють чорний міцний чай з мензурок. Лише чоловіки. І в закладах спеціально для чоловіків. Одного разу ми гуляли портом, забрели до рибалок в такий заклад. Вони спокійно собі плели сітки і пили чай. Спочатку вони дивились на нас як на дівчат незрозумілої поведінки, але вгостили нас тим же чаєм, і покатали на моторному човнику.

Після обіду, зазвичай, чоловіки повертаються на роботу, роблять там свої надзвичайно важливі справи, а опісля знову п’ють чай в цих же ж закладах для чоловіків. А потім – в «кабак» до молодих дівчат. І так потягом тижня. І так ціле життя.



Що роблять весь цей час турецькі жінки – для мене так і не зрозуміло.

Про турецьку освіту і взагалі

Найбільшим моїм епікфейлом була англійська. Перед поїздкою, я вся така: «ооо, в мене upper-Intermediate, я буду говорити як ненормальна, всім покажу». А от і обламайся, Чайка. Ніхто в Дікілі англійської не знав. А як знали, то це були «зальотні» голубці, які приїхали на вікенд поніжитись на сонечку і покупатись у морі. Взагалі турки не дуже переймаються освітою, адже після школи – в них гарантовано буде робота. Байдуже чи на виробництві, чи в офісі, чи в ресторанах класу люкс. Ердоган їм забезпечив високий рівень життя і низькі ціни. Вони не планують покидати Туреччини, не бачать сенсу відкривати власного бізнесу, чи здійснювати наукові прориви в галузі медицини чи фізики. Та й нащо? В них чудова країна. Тут вони народились, тут і помруть. Життя повільне, розмірене, стабільне. Це мені пояснив один молодий полісмен Левент, з яким я двічі ходила на рандеву, і який благав мене залишитись з ним та одружитись. Своєю жахливою англійською він намагався мені розповісти про те, якою буде Туреччина через 10 років, і що я втрачу, якщо таки не залишусь з ним.



Признаюсь, мене це шокувало. Ба більше. Проживши місяць з різношерстими дівчатами, які приїхали, хто за легкими грошима, хто через важку хворобу своєї дитини, а хто за грошима на навчання, я зрозуміла, що освіта потрібна. Нехай це буде, бурса, кульок, коледж чи універ. Нехай це буде два або три курси. Вона потрібна. Можете мене навіть побити – але люди з освітою інші. Вони думають зовсім інакше: виростають зі своїх дитячих мрій, і починають мріяти по-справжньому, вони не бояться змін, і навіть чекають їх, вони вміють забувати минуле, байдуже яке погане чи добре воно б не було. І навіть та нещасна нікому непотрібна філософія чи логіка дають своє. І це я зрозуміла лиш в Туреччині.



Про турецьку революцію

Вже коли ми з Мариною переїхали в Ізмір, півторамільйонне місто, нас там спіткала революція. Тобто не так. Військовий переворот.

Сиділи ми собі спокійно в клубі, слухали попсу, відвідувачів не було, аж раптом почався незрозумілий шум. Офіціанти почали бігати як заглашені: білі і холодні немов покійники, почали дзвонити своїм родичам, молитись і плакати. Підставу ми запідозрили лиш тоді, коли нам принесли горілку, аби заспокоїти нерви. Зважаючи на сигнали машин, мені здалось, що це якийсь затор, як мінімум, або теракт, – чого нам дуже не хотілось.

«Я за Ердогана готовий життя віддати», – казав мені один турок, який вгостив мене випивкою.


Прояснити ситуацію вирішив Альп, менеджер який говорив смішною російською: «Девушкі всьо хорошо. Празнік. Люді з флагами. Людей убили. Все празнуют. Не волнуйтесь».

Дівчата в яких здали нерви вирішили втекти з того клубу через чорний вхід, вернулись назад з криками «там люди зі зброєю».

І тоді ми все зрозуміли.

В країні стався військовий переворот. Військова еліта повстала проти Ердогана. Одразу ж усі взялись читати новини, обговорювали намір президента ввести воєнний стан в країні, почати бойові дії. А я просто хотіла додому.

«Тобі старшно?» - запитала я Мітлу, а та сиділа біля мене сьорбаючи горілку та закушуючи сливами. «Ні. Чайка, ми Київ пережили. А це так. Аби ми мали про що внукам розказувати».

Ми обидві отак і сиділи та пили горілку аж до 4 години, коли нас не вирішили додому відвезти. Хоч половину дороги ми, на підборах та в платтях, ну майже як повії, пройшли пішки через перевірки поліції та затори.

Парадокс був тому, що клуб, в якому ми працювали називався «Москва», і хоч на той момент нам здавалось, що то найбезпечніше місце в Ізмірі – все було навпаки(про стосунки Туреччини з Росією розказувати не в моїй компетенції).

В обід, коли ми прокинулись стало зрозуміло, що все не так вже й страшно. «Я за Ердогана готовий життя віддати», – казав мені один турок, який вгостив мене випивкою. Вдень, коли ми гуляли Ізміром, все було спокійно, жодного натяку на страшні події тієї ночі. Революція починалась вночі, коли сідало сонце, і спадала спека. Вдень же ж, турки були зайняті своєю стабільністю.

Великою приємністю для мене були ті десятки повідомлень, і дзвінків від рідних і друзів, з якими в мене склались чудові стосунки, або й не дуже. Хоч ми були в Ізмірі, не в Стамбулі чи Анкарі, але ваші «З тобою все гаразд?», «Бережи себе» та «Повертайся додому, ми переживаємо» вселило в мене чи то надію, чи то віру, що все в мене буде добре. У всіх нас.



І наостанок

Це була моя найдовша подорож. Я й десятої частини не розповіла, насправді. Починалось як ґонзо, а закінчується такими от сентиментами. В першу чергу я вдячна Марині Мітлі, яка підписала мене на цю авантюру. То був шалений досвід. Вдячна Акіму, турку зі Стамбулу, який показав нам чудові міста Бергаму й Айвалик, хоч він цього ніколи не прочитає – але він зробив нашу поїздку незабутньою. Вдячна я тим рибалкам, яких ми випадково зустріли і які нас покатали на човнику та звозили в національний парк на водоспади. Вдячна я усім хто нам допомагав і намагався нас на*бати. Особисто мене ви зробили сильнішою.

А знаєте, Туреччина чудова країна. Анталія, Аланія, Мармаріс, дорогі пафосні курорти – це все чудово. Та побачити цю країну через нетрі, через маленькі села, через чоловіків з чаєм та жінок в хіджабах – все це абсолютно інший досвід. Я б хотіла туди повернутись. Але не зараз.


Соня Чайківська
Соня Чайківська, Марина Мітла
2016.09.28
1087
подорожі, експеременти, Революція, культура, мандри, робота, Туреччина
data-yashareDescription="Частина фотопроекту «Аrkadaş» та продовження журналістського експерименту в Туреччині наших журналісток Соні Чайківської і Марини Мітли." >
Група СКАЗу: