Смартфон, який краде реальність
Смартфон, який краде реальність
Ми поки що не роботи. Але маємо «додаткову запчастину». Нею став телефон.
Тепер нам вже недостатньо просто бачити цей світ, відчувати, чути, спостерігати, роздумувати над ним, але потрібно ще й фіксувати свої враження від життя на власній сторінці у соціальних мережах, фотографувати, рефлексувати. І це б нічого негативного не несло, якби не одне «але» – телефон став нашим шостим органом чуття, який поєднав функції всіх попередніх. І тепер, втративши, цю таку життєво необхідну запчастину, ми починаємо відчувати себе сліпими, безпомічними, відірваними від реального і широкого світу.
Коли наш телефон замовкає, ми боїмося тиші. Коли, наші фото з котиками ніхто не лайкає, ми боїмося самотності і анульованості від суспільства. Коли хоча б годину ми не переглядаємо Інтернет, то хвилюємося, що у світі сталася фундаментальна подія, про існування якої ми досі не здогадуємося.

Народження дитини – це виснажливий фізичний процес. Звісно ж жінці у момент пологів потрібно ще зібрати всю свою волю у кулак, і довести одну з надважливих справ свого життя до логічного завершення. Так само і думка. Про це колись писав ще Сократ, але актуальність його слів зараз чомусь така болюча, що повторити точку зору мудреця ще раз, не завадить. Щоб народити власну, ніким не нав’язану (свідомо, чи підсвідомо, маніпулятивну, чи випадково навіяну кимось) думку, потрібно докласти максимум зусиль.
Але чи народжуємо ми цю думку? Чи просто ПЕРЕПОЩУЄМО з Інтернету, крадемо погляди і точки зору у когось, чи у кращому разі складаємо у власній голові мозаїку з фрагментів і так надто фрагментарного віртуального світу?

Ще й людські відносини виходять на інший рівень. Нещодавно одна психологиня, роздумуючи над підводними течіями бурхивого Інтернетного моря, сказала, що у соціальних мережах значно легше посваритися, аніж у реальному житті. Технологія вкрай проста: людина у соціальних мережах отримує легкий флер знеособленості. Коли листуємося чи змагаємося у мистецтві полеміки на форумах, бачимо перед собою не Людину, але лише маленький квадратик. І цей квадратик часто нам заважає, не погоджується, дратує. Квадратику відповісти на агресію, тотальну незгоду з нами значно легше, аніж особистості, яка сидить напроти тебе за столиком кав’ярні. Тому, ми цей квадратик принижуємо, «попускаємо», «тролимо», «футболимо», «банимо». Або ж просто позбавляємо цей набридливий квадрат простору у нашому віртуальному житті. Ми з легкістю, та іноді без зайвих докорів, переносимо людину у «чорний список». І все: «діалог, окончєн».

Звісно, самі ж учасники всесвітньої павутини і користувачі соціальних мереж намагаються боротися із відчуженістю і віртуальною холоднечею. Нещодавно Інтернетом «гуляв» ролик соціальної реклами. Із банально простим (але яким промовистим) сюжетом. Мама з донькою виходять у коридор свого багатоквартирного будинку. І скликають всіх мешканців до столу, який організовують прямо у під’їзді. Дивно? Дивно, звичайно. Адже останнім часом навіть постукати у двері до незнайомця – соромно, а коли вітаєшся із своїми сусідами (яких часто не знаєш в обличчя), то мимоволі виникає відчуття ніяковості і сором’язливості, ОСКІЛЬКИ ТВОГО ПРИВІТАННЯ ВЖЕ НЕ ЧЕКАЮТЬ. Але повернімося до ролика. На імпровізовану гостину поволі сходяться усі мешканці будинку. Бо людям просто набридло сидіти за моніторами. А під час спільної вечері кожен зміг висловити свою думку, і зрештою знайти близьку за духом людину. ЖИВУ, не віртуальну.

А зовсім нещодавно такі добросусідські відносини були чимось звичайним і буденним. У 80-тих чи 90-тих було нормально закликати пів багатоповерхового будинку на день народження. Або допомагати сусіду з ремонтом. Або, якщо спік смачний торт, то розділити його не просто у обмеженому колі власної родини, а із друзями, сусідами, знайомими. Діти, до слова, тоді грали у ляльки, чи возили машинки на коциках біля будинку серед вулиці. І такі величезні імпровізовані дитсадки були чимось нормальним. За малечею обов’язково приглядала якась добросердна бабуся з перших поверхів і була цьому рада.

Безперечно, Інтернет став вікном у світ. І тепер можна знайти будь-яку інформацію в один клік. Мас-медіа досягають практично швидкості світла. І відстань між частинами земної кулі скоротилася до мінімуму завдяки лету інформації. Ми скоро говоритимемо із своїми айфонами про погоду, і про наші особисті поривання (таке вже є і сьогодні, йдеться зокрема про 7-й Apple), а паперова книжка матиме функцію автоматичного перегортання. Зізнаймося, що і зараз іноді так хочеться «поклікати» по книжці, аж дивно, що вона не світиться у темряві.

Втім є досягнення ще глобальніші і вкрай очевидні – ледь знайому людину можна розшукати негайно і проаналізувати її життя, погляди та родовід ледь не до п’ятого коліна. Ми налагодили мости, ми вбили час і простір. Адже існує лише екран, ця мить, і коментар, який я пишу.
І ці всі досягнення прекрасні. Їх не можна заперечувати. Але часто, зачаровані синім світлом безмежного океанічного, і (ніби ж вічного, бо він вже пережив багатьох своїх постійних користувачів) Інтернет-простору, ми забуваємо про час. А він тече крізь пальці, і на кожну секунду проведену у механічному перегортанні неозорих, як космос, сторінок Фейсбуку, скорочується наше життя. Воно вже зараз стає меншим. І коли ми дійдемо до останньої межі, навряд втупимо свій погляд у мобільний телефон. Швидше всього, ми триматимемо за руку когось рідного і близького, бо тільки так будемо певні, що ПІСЛЯ НАС хтось залишається на цій землі – і свідченням нашого земного існування будуть не лише аватарки та чотирьохзначні цифри між одним тире. Але цього «когось» просто може не опинитися поруч. Не тому, що ми не шукали однодумців і близьких за духом людей, а тому, що розгубили їх у безодні примарного віртуалу.
«Спілкування – це найбільша розкіш людського життя» – писав Сенека. Але чи спілкування СПРАВЖНЄ, коли воно віртуальне?

Оксана Бабенко
фото з Pixabay.com
2017.05.30
878
есеїстика, смартфони, залежність, технології
data-yashareDescription="Ми поки що не роботи. Але маємо «додаткову запчастину». Нею став телефон. " >
Група СКАЗу: