Інтернет: мережа, що дала голоси
Інтернет: мережа, що дала голоси
Ти впізнаєш їх по їхніх жестах
по їхніх звичках і плейлистах
по їхніх очах прозоро чесних
по їхніх серцях з іншого тіста


Колись давно, коли я вчилася в школі, любила дивитися «Дівчат Ґілмор». Це була рідкість. Ніхто з моїх однокласниць, а тим більше однокласників, не дивився «Дівчат Ґілмор». Я почувалась вилученою. Більше того, дівчата, котрим я пробувала «прорекламувати» свою серіальну любов радили мені в свою чергу «Флорісьєнту», «Бідну Настю», будь-що, що тоді котирувалось (бо це тривало роками), і навіть не думали спробувати щось «немейнстрімне».
Торік у листопаді було відновлення і якось під шумок я зрозуміла, що свого часу його дивилися багато моїх нових знайомих, з котрими життя нас звело в різних камерних гурточках: концерти, аспірантські заняття, чи – найбільше – онлайн-дискусії. Декого з них я маю за щастя називати своїми подругами, з деким просто підтримую контакт.
Все це було неможливо ще кілька років тому, коли Інтернет та соціальні мережі були скоріше диковинкою, ніж буденністю. А що раніше – то складніше. Соціальна стратифікація стояла (а подекуди й стоїть) на заваді контактів, що можуть принести підтримку і нове бачення



Майже 70 років тому Сімона Бовуар писала: «Буржуазна жінка не відчуває солідарності з жінками робочого класу, вона ближча до свого чоловіка, ніж до робітниць текстильної фабрики. Його інтереси стають її інтересами».
Направду «буржуазній жінці» було ніяк познайомитися з робітницями текстильної фабрики і знайти точки дотику. Кожна оберталася в товаристві згідно свого походження і виховання, а вийти за його межі – «шкандаль». Традиція понад усе.



Але крім традиції та інтересів наших близьких ми маємо свої інтереси (часом цілком протилежні, часом просто інші) і оскільки людина – істота соціальна, іноді потребуємо когось, щоб поділитися новим, наставляти і бути наставленими. І якщо таких не виявляється поблизу – на допомогу приходить Інтернет. А часом навпаки – завдяки Мережі знаходимо людей з подібними потребами і зацікавленнями, котрі живуть зовсім поруч (бо ж не ходити по району з табличкою «люблю вишивати хрестиком, граю в онлайн-ігри, маю кота»).

Мережа дала голос тим, хто б не зміг докричатися до натовпу. З маленьких тематичних блогів виростають цілі медія чи онлайн-крамниці.
Звісно, Інтернет – лише інструмент. Хочеш – розказуй про випалювання по дереву і методи «зеленого» господарювання в умовах містечка, хочеш – маніпулюй і піддавайся на маніпуляції.



Сет Годін в своїй книзі «Усі ми трохи дивакуваті» наводить статистику: в 2010 умовних «неформатних» стало більше «нормальних». Не остання роль у цьому перетворенні – в Інтернету. Він став тим засобом спілкування, що сприяє поширенню нових ідей ще швидше. І ви тепер не 20 людей, що самотньо цікавляться чимось у своїх локальних спільнотах, а учасники маленької спільноти, розосередженої по місту/країні/світу, але поєднаної узами взаємної підтримки і турботи про розвиток одне одного. Так набирають сили суспільні рухи і здійснюються величезні перетворення.

І я згадую, що одна з перших соціальних мереж називалась «Племена» – ми творимо свої племена, керуючись не спадковістю чи географією, а інтересами в найширшому значенні цього слова.
Світлана Панчук
фото з Інтернету
2017.07.06
688
есеїстика, спогади, Інтернет, рефлексія
data-yashareDescription="Ти впізнаєш їх по їхніх жестах
по їхніх звичках і плейлистах
по їхніх очах прозоро чесних
по їхніх серцях з іншого тіста" >
Група СКАЗу: