«Скільки у світі таких, як я?» або рефлексія на книгу Б. І. Елліса «Американський психопат»
«Скільки у світі таких, як я?» або рефлексія на книгу Б. І. Елліса «Американський психопат»
«Життя — суцільний облом. А потім ти вмираєш.»
Тобі трохи за 25, ти молодий, успішний, у тебе є все, про що може мріяти сучасна людина? Ти інтелектуал, ерудит і водночас майстер своєї справи? Ти гарно одягаєшся, маєш непересічний, навіть вишуканий смак, розумієшся в мистецтві, політиці та економіці? Ти знаєш, коли варто одягати шкарпетки у ромби і за яких обставин не варто носити підтяжки? Ти можеш розповісти у скурпульозно ідеальному хронологічному порядку про творчість улюблених музичних груп, виділити якості окремих пісень і тебе до біса дратує те, що більшість твоїх ровесників і гадки не мають про те, чим цікавишся ти, і навіть більше – їм це просто не потрібно? Задумайся: можливо, ти психопат?

Психологічний словник, знайдений на просторах Павутини, інформує:
Психопатія (від грец. psyche – душа i pathos – страждання, хвороба) – неадекватний розвиток емоційно-вольових рис характеру людини, детермінований вродженою неповноцінністю нервової системи. Психопатів від звичайних людей відрізняє, перш за все, неадекватність емоційних переживань, схильність до депресивних і нав’язливих станів.



«Американський психопат» Брета Істона Елліса, можливо, найамериканськіша книга, яку на сьогоднішній день мені довелось прочитати. Опублікований ще у 1991 році, роман блискуче ілюструє читачу американський тип яппі – молодого самозакоханого егоїста-прагматика, орієнтованого на гроші та їхнє примноження, абсолютну байдужість до людини як особистості, зверхність, цинічність, концентрацію лише на собі.
Патрік Бейтмен – головний герой роману – яскраве втілення всіх цих рис. Уродженець заможної сім’ї, випускник Гарвардського університету, працівник у фірмі «Пірс та Пірс» на Уолл-стріт – він уособлює модель успішного бізнесмена, який живе в елітному домі по сусідству з Томом Крузом та отримує від життя все. Обізнаний у культурному житті, модних тенденціях фешн-індустрії та рестораторства, він з майже нудотною деталізованістю описує свій та чужий гардероб, аксесуари, косметику, ресторани, які відвідує, страви, які куштує, акцентуючи увагу на бренді, дизайнері, інтер'єрі закладу, смакових якостях страв тощо.



«Я винахідливий. Я – творча особистість. Я молодий, безпринципний, добре вмотивований і освічений. По суті, я стверджую, що суспільство не може собі дозволити мене втратити. Я – його актив».



Бейтмен багато часу приділяє своєму зовнішньому вигляду. Він займається у спортзалі, робить чимало косметичних процедур по догляду за обличчям та тілом, ненавидить паління та цигарки. Разом з тим Бейтмен – затятий наркоман та алкоголік, який вважає, що вживання кокаїну не залишає зовнішніх ознак, при тому від тих, хто палить, неприємно тхне, а припинення занять на тренажерах призводить до ожиріння. В книзі зображено чимало моментів, коли Бейтмен старається знайти наркотики, інколи ситуація набуває практично іронічно-істеричних масштабів.



На противагу зовнішній суспільно прийнятній оболонці Бейтмена, виступають його внутрішні демони: садизм, канібалія, некрофілія, ґвалтування жінок.
Цікавим прийомом інформування про скоєння злочину служить фраза Бейтмена «мені потрібно повернути відеокасети», щоправда, ніхто на це не звертає увагу. Дуже часто згадується шоу Патті Вінтерс, де обговорюються абсурдні теми від дітовбивства до співвідношення бізнесу і щастя. Саме ця абсурдність служить прототипом того, наскільки під впливом надмірно споживацького стилю життя деградує сам Бейтмен.

«Мені важко зосередитися, тому що останнім часом зі мною розмовляють банкомати, і інколи висвітлюють зеленими буквами на екрані дивні повідомлення, типу «Розгроми все до біса в «Sothbey’s» чи «Вбий президента», чи «Згодуй мені бездомну кішку» [...].



У своїй книзі Елліс не скупиться на деталізацію описів сцен насильства та предметів, за допомогою яких воно здійснюється. До списку жертв Бейтмена входять жінки з ескорт-послуг, подруги, колишні коханки, його бізнес-конкуренти, бездомні (яких Бейтмен називає «генетичним сміттям»), таксист, прибиральник, нічний сторож та полісмен. Виявляючи расистські погляди, він вбиває китайського хлопчика-кур’єра, якого в наркотичному сп’янінні сприймає за японця, а також виколює очі чорношкірому жебраку. Не гребує Бейтмен і тваринами – його жертвами стають гризуни та собаки.

Атрибутами насильства у психопата є ножі, сокири, дриль, а також живі щурі. Проте, слід зазначити, що не до всіх своїх знайомих він відчуває відразу та бажання вбити. Секретарка Джин, мабуть, єдина людина зі всього оточення Бейтмена, як по-справжньому його любить. Саме тому він не може завдати їй болю.



«Запах крові і м’яса просяк квартиру так, що я більше його не відчуваю. Пізніше моя дика радість минає і я плачу, оплакую себе, не в стані знайти втіху ні в чому, схлипуючи, шепочу «я лише хочу, щоби мене любили», проклинаю світ і все, чому мене вчили: принципи, різноманіття, вибір, мораль, компроміси, знання, суспільство, молитви – все це було неправильно, не мало жодної цілі. Врешті-решт, все зводилось до одного: змиритися або померти».

Бейтмена часто відвідують галюцинації, приступи паніки та психозу. Він втрачає відчуття реальності, говорить про безсенсовість та марність свого існування, відкрито визнає, що у нього хвора психіка:

«В мені не було чистих емоцій, лише жадібність і, здається, безмежна відраза. Я володів всіма властивостями людської істоти – тілом, кров’ю, шкірою, волоссям – але розпад моєї особистості зайшов настільки далеко, що здатність до звичайнісінької емпатії зникла – я свідомо повільно знищував її. Я був лише підробкою, грубою копією людської істоти, функціонував лише слабкий шматок мого мозку. Відбувалось щось жахливе, але я не міг зрозуміти, що саме і чому відбувається».



Окремої уваги заслуговує коло друзів та знайомих Бейтмена. Кожен з них старається виділитися, «обставити» один одного за рахунок дорогих костюмів, кращого дизайну візиток, вибору ресторану, де сьогодні пообідати, дискусіях про все і водночас ні про що. Хоча, задля справедливості варто сказати, що ці дискусії скоріше нагадують маразматичні монологи, в яких Бейтмен час від часу вставляє фрази на зразок «мені подобається розчленовувати трупи» лише заради того, щоби побачити, чи його хоча б хтось слухає. Але всі зізнання Бейтмена у злочинах друзі сприймають як жарти або взагалі не чують, зациклені лише на собі. Відчай від того, що ти – непочутий, незрозумілий, сприйнятий як даність – одна із ключових причин, чому Бейтмен перетворюється на психопата-вбивцю. Особиста трагедія – суспільство споживання, молоді перспективні яппі, які так хочуть здаватися індивідуальностями, що просто перетворились на суцільну масу дорогих брендів, під якими не видно людей.

«Коли всі твої друзі – барани, що буде, якщо ти виб’єш їм мозок «магнумом» тридцять восьмого калібру: злочин чи Божественне Провидіння?»



Бейтмен заздрить всім, хто вищий за нього статусом, оскільки не може потрапити в бажане коло спілкування. Йому неприємні гомосексуалісти. Будучи меломаном, Бейтмен каже, що ненавидить реп, бо він дуже «негритянський». Щоправда, аналізуючи ту чи іншу групу, платівку, він може розмірковувати про високі почуття та аналізувати, як саме це проілюстровано в музиці. Яскравим прикладом цього служить пристрасні монологи-роздуми про творчість Вітні Х’юстон, Genesis, Talking Heads та інших виконавців чи груп. Різкий контраст між особистістю Бейтмена та його інтелектуальним багажем іноді шокує. Подвійні стандарти життя і лицемірство вимальовують образ привабливого чоловіка для американського суспільства 80-х років минулого століття, але чорного і втраченого – для самого Бейтмена.

«Мене просто немає. Я не маю сенсу на жодному рівні. Я – фальшивка, аберація. Я – неможлива людина. Моя індивідуальність поверхнева і безформна […]. Совість, жаль, надії зникли давним-давно (ймовірно, у Гарварді), якщо взагалі коли-небудь існували. Переходити межі більше не потрібно. Я перевершив все неконтрольоване і безумне, порочне і зле, всі каліцтва, які я завдав, і власну абсолютну байдужість. Хоча, я все ще притримуюсь однієї строгої істини: ніхто не врятується […]. І все ж на мені немає вини. Кожна модель людської поведінки припускає якесь обґрунтування. Хіба зло – це ми? Чи наші вчинки? Я відчуваю постійний гострий біль, і не надіюсь на кращий світ […]. Насправді мені хочеться віддати свій біль іншим. Я хочу, щоби ніхто його не уникнув».




Фігура Патріка Бейтмана настільки складна і неоднозначна, що причепити до нього монотонні і занадто однозначні ярлики «психопат», «вбивця» чи «маніяк» було б найлегше. Але книга Елліса недаремно носить назву «Американський психопат», наче відсилає нас до розуміння західного типу культури та цивілізації, де надмірне споживацтво та процеси глобалізації відбуваються настільки швидко, що більш-менш притомний індивідуум не має іншого вибору, ніж збожеволіти від морального вантажу, який на нього звалюється. Переважна частина суспільства просто пливе річкою тенденцій, яка настільки швидко і круто змінює своє русло, що іноді цього навіть не усвідомлюєш, а просто піддаєшся течії, стаєш її заручником. Пливеш у солодкому незнанні. З Бейтманом трохи по-іншому: він все це розумів. Але не старався хоча б щось змінити. Він ненавидів цей життєвий уклад соціальних оцінок і разом з тим майстерно лицемірив. Висміюючи економічну нерівність, Бейтмен знущався зі жебраків та смітив грошима всюди, де лише міг. Наголошуючи на расовій дискримінації, вбивав людей іншої етнічної приналежності. Акцентуючи на насильстві, сам його скоював.
Щоправда, все більше в’язнучи в болоті власних пристрастей, Бейтмен перетворюється на беземоційний, сповнений відчаю і розчарування безликий механізм, який ніколи не запідозрять у жодному з його злочинів. Все просто – Бейтмен – той, хто хотів стати кимось, проте, став одним з.



«... там, де були природа і земля, життя та вода я побачив пустельний пейзаж, безкінечний, схожий на якийсь кратер, настільки позбавлений сенсу і світла, і духу, що це неможливо осягнути на рівні свідомості, і якщо підійти ближче, мозок відсахнеться, нездатний сприйняти побачене. Це було настільки чітке, реальне, близьке мені видіння, що в чистоті своїй воно видавалось майже абстрактним. Це я міг зрозуміти, саме так я проживав своє життя, довкола цього рухався, саме так обходився з реальністю. Це була та географія, довкола якої розвивалась моя реальність: мені ніколи не спадало на думку, що люди добрі, чи що людина може змінитись, чи що світ може бути кращим місцем, якщо отримувати задоволення від почуття, чи погляду, чи жесту, від любові чи доброти людини. Нема нічого позитивного, вираз «щедрість духу» нема до чого застосувати, це кліше, це поганий жарт. Секс – математика. Індивідуальність уже не розглядається. Що таке розумові здібності? Дайте визначення розуму. Бажання не має змісту. Інтелект – не панацея. Справедливість мертва. Страх, взаємні звинувачення, невинність, співчуття, провина, марність, невдача, сум – це ті речі, ті емоції, яких ніхто більше, направду, не відчував. Бог не живий. Любові не можна довіряти. Поверхня, поверхня, поверхня – це все, у чому люди знаходять сенс... такою бачив я цивілізацію, величезною й розірваною...»

У 2000 році світ побачила однойменна екранізація роману, де головну роль майстерно зіграв Крістіан Бейл. Кінострічка «заточена» під стандарти Голлівуду, тому внутрішній світ Патріка Бейтмена розкритий неповністю, чимало важливих моментів упущено. Рекомендую тобі, читачу, взяти до рук цю, без перебільшення, знакову книгу. Звісно, якщо ти впевнений у своїй нервовій системі і не хвилюєшся за психіку. ;)



*цитати взяті з книги «Американський психопат» Б. І. Елліса, видавництво КСД, а також адаптовані з оригінальної версії Bret Easton Ellis «American Psycho»
Ложка Дьогтю
кадри з фільму "Американський психопат", реж. М. Гаррон
2017.09.09
462
Американський психопат, American Psycho, Бейтмен, Елліс
data-yashareDescription="«Життя — суцільний облом. А потім ти вмираєш.»" >
Група СКАЗу: