Ну вмреш ти. А потім що?
Ну вмреш ти. А потім що?
Похмурий і холодний початок листопада часто знаменує поминальні дні. Це і свічки на католицьких цвинтарях в надвечір’я Дня всіх святих (31 жовтня), і вогники в гарбузах Самайну, і День Мертвих (1 листопада) в Мексиці, і фінське свято Кекрі (1 листопада), і День душ в Бразилії (2 листопада) і Діди на Дмитра (8 листопада) чи в суботу перед ним, коли наші предки варили кутю і коливо для душ. Смерть природи навіває думки про смерть людини. Коли я сказала, що напишу про смерть, я ще не знала про яку смерть писатиму. Смерть – то й Смерть.


Хоча, що живі можуть знати про смерть? Смерть – це те, що стається з іншими. Колись я сказала, що життя – це послідовність чужих смертей в очікуванні власної. Колись я багато думала про смерть.

Одну з колись написаних історій мені нагадала карта Таро – Смерть. Вона означає не раптову трагедію, а закономірне вмирання, вичерпання, в’янення, згасання, старість. Коли хочете – апоптоз, запрограмовану клітинну смерть, щось природнє і невідворотне. Це була історія про готовність до кінця і відчуття завершеності всього, історія про смерть, котра може бути жаданою, вчасною. «Яка передчасна смерть», – пишуть в некрологах. «Ніхто не знає свого часу» – казала моя неписьменна (і вже покійна) прабабця.



Дитиною я любила казки про Смерть. У них Смерть виступала поважною жінкою, до неї зверталися «паніматко» і «Смертонько», її шанували. І, звісно, трохи боялися. Рівно настільки, щоб не називати марно на ім’я. Так Вона і стала «Тією з косою», «Беззубою».

Що цікаво: німецькою смерть – чоловічого роду, тому в Целана «Смерть – з Німеччини майстер», тому в Плоскому світі Пратчетта Смерть – це він. Нагадайте, це міфологія визначає граматику, чи граматика міфологію? В Давній Греції богом смерті був Танатос, брат близнюк бога сну Гіпноса (ви засинаєте, ви засинаєте… вічним сном!).

Поки я думала і згадувала, що ж урешті я можу розказати про смерть , навколо мене збирались історії про вмирання і поховання.

«Ой іди сирітко додому, тут нема ні їсти, ні пити. Тільки приказано від бога в сирій землі гнити» співала мені, дошкільняті, моя неписьменна (і вже покійна) прабабця. Поховання в землі і в труні зовсім не обов’язкове. І не таке традиційне, як може видатись.



Тіла віддавали не тільки землі, а й воді, вогню, повітрю. Ну як повітрю, птахам, в основному грифам. Зрештою, зороастрійці практикують останнє досі. От тільки грифи вимирають, поївши плоті з знеболювальними та антибіотиками, котрі рясно використовуються в медицині та ветеринарній справі.

Тіла муміфікували. Не обов’язково фараонів чи Леніна, методи муміфікації розробляли монахи-капуцини.
А скільки всього цікавого можна зробити з кісток! Кубки для вина, музичні інструменти.

Кістками можна прикрасити церкву (в Чехії є одна така – католицький храм, оздоблений столітніми скелетами) чи навпаки: прикрасити можна їх. Це може здатися дикістю, але хіба це сильно відрізняється від виставляння скелетів в музеях?









Зрештою, з попелом можна зробити не менше. Попіл можна перетворити в алмаз – shine on my crazy diamond, його можна використати як складник для чашки чи платівки . На фоні таких ідей поховання урни з прахом, зберігання її в колумбарії чи навіть перспектива розвіяти попіл на вітрі видається надто простою.

Та й в землі можна гнити з користю. Італійські активісти пропонують кокони для покійників і насіння дерев. Замість цвинтарів – ліси. Згорнутися калачиком і спостерігати, як з тебе виростає дерево. Ідея далеко не нова, але добра для екології не те що труни і бальзамування.



Головне вибирати розумно, бо, як мимохідь зауважив Азімов, «ви помрете на довгий-довгий час». Древніх єгиптян, наприклад, ховали вниз головою, бо вони вірили, що врешті-решт земля перевернеться і вони просто встануть і підуть. Мабуть, це перші легенди про нашестя зомбі.



Але все, що б ми не робили з тілами – з міркувань майбутнього живих чи мертвих – незмінно підпорядковується нашим уявленням про те, що ж відбувається з душею. Навіть люди, доволі далекі від віри в привидів, залишають склянку води і скибку хліба на поминках, ложки для померлих родичів на Святвечір, несуть крашанки на могили на Великдень (пояснення останньої традиції просто феноменальне – щоб пташки підкріпились і мали силу долетіти до бога і вимолити прощення для душі, з чиєї могили крашанка. Ця історія, мабуть, тягнеться корінням в ті часи, коли Вирій був домом богів).
Мертві залишаються. І це не метафора. Атоми хаотично рухаються і з великою ймовірністю якийсь час у вашому тілі були атоми, що їх носив Юлій Цезар чи Будда чи ваша бабуся. Зерно, що виростає з землі, ковток води, вдих-видих. Це так просто.



«Це так просто, як померти», співала колись Крихітка. Хоча, що живі можуть знати про смерть? Проте як помирати? Ми уникаємо самого цього слова, придумавши десятки замінників і метафор: приєднатися до більшості (хоча це неправда уже кілька років як), упокоїтись, віддати богу душу, віддати кінці, простягти ноги, зайняти місце в небесній ложі, навіки спочити, перейти в кращий/інший світ, відійти…
Смерть – це сон. Смерть – це подорож, Смерть – перехід. Мертві приходять до живих в поминальні дні. Живі приходять до мертвих навіки.
Світлана Панчук
фото з Інтернету
2017.11.08
277
смерть, вірування, звичай, есеїстика
data-yashareDescription="Похмурий і холодний початок листопада часто знаменує поминальні дні. Це і свічки на католицьких цвинтарях в надвечір’я Дня всіх святих (31 жовтня), і вогники в гарбузах Самайну, і День Мертвих (1 листопада) в Мексиці, і фінське свято Кекрі (1 листопада), і День душ в Бразилії (2 листопада) і Діди на Дмитра (8 листопада) чи в суботу перед ним, коли наші предки варили кутю і коливо для душ. Смерть природи навіває думки про смерть людини. Коли я сказала, що напишу про смерть, я ще не знала про яку смерть писатиму. Смерть – то й Смерть. " >
Група СКАЗу: